Остроушко Тетяна, ВСП «Технолого-економічний фаховий коледж» МНАУ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кириленко Анна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для більшості українців війна почалась 24 лютого 2024 року, але не для мене.  Війна прийшла в нашу родину десять років тому. І  уже 10 років я живу в стані війни, тікаю від неї, ненавиджу її, бо вона  забрала у мене  все.

2014 рік.  Мій брат пішов захищати Україну на контрактій основі і через  чотири  роки повернувся додому на щиті.

Його було  поховано в рідному місті, але за злим роком долі я позбавлена можливості провідати могилу  брата.

2024 рік. Коли почалось повномасштабне вторгнення, моє рідне місто Селидове, що на Донеччині, затихло. Перший прихід ворожої зброї  по місту взяла на себе наша школа.  Було дуже страшно і боляче дивитися на згарище та  руїни, що залишилася від школи. А далі безкінечні повітряні атаки.

Страшно  згадувати життя у підвалі, де ми з рідними ховалися і молилися.  Потім все  затихло, але життя було,  як у  страшному сні.

Не стало світла та газу, води, готували на вогнищі. Бувало таке, що по два тижні не їли гарячого. Пропав зв’язок, Інтернет, з’явилися складнощі з комунікацією. Через 4 місяці усе почалось спочатку. Пам’ятаю найстрашнішу ніч мого життя:  о другій годині почалися прильоти. Їх було дванадцять. Дванадцять смертоносних ракет «С-300». Гучні, оглушливі вибухи лунали скрізь. Вони наче проходили якусь страшну естафету смерті і ставали в ній чемпіонами суцільного зла.

Я чула,  як ракети влучали в ціль, бачила, як гинули люди, як будівлі складалися, наче карткові будиночки.

А ті, які вціліли, були покалічені, пошрамовані та  дивилися  назовні чорними  очима-вікнами, бо ворожі снаряди  влучили прямо в їх серця, вирвавши з них життя.  Навколо панувало полум’я, усе було затягнуто густим чорним димом.  

Пережитого у той день я ніколи не забуду. Якщо і є пекло, то воно  було серед нас. Але ми ще не знали тоді, що то був лише початок пекла.

Щоночі прилітали ракети-провісники смерті. Моє рідне місто потрохи  вмирало. Школи, дитсадки, ПТУ, технікум ставали чорними привидами. Навколо панувало безлюддя. Побиті будинки, зачинені крамниці, безперервна канонада вибухів.  

З кожною хвилиною небезпека наростала.   Почалася примусова евакуація. Моя родина виїхала з міста. Зараз  тут починаються вуличні бої, ймовірно місто буде оточено ворогом.   

З розпачем думаю, що напевно я більш ніколи не приїду в рідне місто, не зайду в свою кімнату, не вип’ю кави  в улюбленій  кав'ярні, не побачу своїх друзів.  Серце крає думка, що трьом  друзям дитинства уже ніколи не зателефоную і не зустріну, бо їх молоді життя  забрала клята ракета…