Наталя втратила близьких людей у нещасному зруйнованому Маріуполі, але змогла врятувати та вивезти дітей.

Коли я дізналася, що почалася війна, я була вдома з дітьми. Був ранок. Що я мала відчувати? Звичайно ж, з’явився страх, що ми загинемо від бомб, що буде голод, емоційні потрясіння. Взагалі всі події мене шокували.

Жили ми, як і усі маріупольці в той час. За водою ми ходили до річки, їжу готували з сусідами, скидалися харчами, що у кого є. Якісь незнайомі люди приносили нам з дітьми харчі.

З-за обстрілів в мене загинув батько, в моєї дочки загинули тато та бабуся. Коли ми тікали, син збирав осколки від снарядів. Вони і залишилися нам на згадку про те, що з нами було.

Так, ми змогли виїхати з міста. Зараз роботи на даний час у мене немає, а в рідному Маріуполі я працювала. Із задоволенням змінила б професію.