Історії, які ви нам довірили
Келаріу Катерина, 16 років,
Лисичанська багатопрофільна гімназія, м. Лисичанськ
Есе "Один день"
Незважаючи на те, що ти дитина, тебе кожного дня хвилюють безліч питань. Звичайно, не таких глибоких та важливих, як у дорослих. Але ж…
Прокинулася. З чого почати день? До школи все одно не йти: ми навчаємося дистанційно. Так вирішили дорослі. Вони весь час говорять про війну, іноді напружуючи нас, дітей.
Починаючи з літа 2014 року, ми чуємо постріли та вибухи. Так страшно бігти під ці звуки до підвалу й чекати там, коли все закінчиться, коли перестануть над тобою літати снаряди. Бачимо багато військових на величезній техніці. Нам від цього й страшно, і водночас цікаво, адже для нас це не по телевізору, а наживо.
До 2014 року я жодного разу не думала, що таке війна. А той страшний для мене день починався так безтурботно…
Звичайно, у кожного мешканця Луганської та Донецької областей є свій день, коли війна почалася саме для нього, коли не по телевізору, коли ти не вдалині чуєш звуки вибухів, а розумієш, що це вже поруч, це тут.
Коли почалася війна в нашому місті, мені було дев’ять років. Я чула вибухи, бачила в новинах, що гинуть люди. Хоча була маленька, але вже почала усвідомлювати, як це страшно, що непоправне може трапитися зі мною та з найріднішими людьми.
А ось одного дня, у жовтні, я дійсно усвідомила, що не просто чую страшні вибухи, постріли, а це війна.
Мама була на роботі. Тато відвів мене до бабусі (вона поруч живе), а сам займався домашніми справами. І тут зненацька – різкий свист, а потім – потужний вибух, що навіть у коридорі через пластикову стелю посипалася штукатурка! Я крикнула бабусі, що побігла додому, а в цей час за три садиби знесло будинок та завалило будівельним матеріалом жінку, і батько, побачивши це, побіг її рятувати.
Перелякана, я заскочила до хати, і, коли зрозуміла, що дорослих дома немає, сховалася під стіл і промовляла молитву - ту, якої навчила мене бабуся.
Тато був упевнений, що я й досі в бабусі, що зі мною все гаразд. Після того як він заспокоїв постраждалу жінку, побіг за мною додому до бабусі. У цей час у розпачі бігла з роботи мама, навіть не одягнувшись, розхристана, зі сльозами на очах.
Побачивши мене дома живою і неушкодженою, схопила мене, міцно пригорнула. Дочекавшись тата та бабусю, ми взяли документи, які вже декілька місяців були зібрані, та виїхали в більш безпечне місце до іншої моєї бабусі. Батько потім ще раз повернувся до рідного міста, щоб забрати сусідів.
Саме в той день я помітила на скронях у мами сивину й зрозуміла, як один день, навіть не день, а якихось 15 хвилин, можуть змінити твоє життя, ставлення до всього, що оточує, та погляди.
Після того дня я декілька місяців спала одягнена, бо боялася, що почнуть стріляти та знову доведеться ховатись у підвалі або тікати.
Усі ці страшні події нанесли велику травму багатьом людям на все життя. Війна змусила всіх нас зрозуміти, яку велику руйнівну силу вона має, як вона за секунди руйнує будівлі, дороги, а головне – життя та долю людей.
Не можна це описати словами, як у тебе тремтять руки, як холод поступово огортає всі частини тіла, а ти з цим нічого не можеш зробити, ти не можеш контролювати своїх емоцій, переживань. Не можна описати погляд мами, коли вона з усієї сили старається сховати сльози, а тато міцно обіймає та заспокоює нас.
Війна дуже змінила людей: вони стали більш злими, жорстокими, перестали довіряти будь-кому. Дуже хочеться все повернути назад, виправити за дорослих, які почали цю війну.
Дуже хочеться, аби Дзвін миру (колокола, вилитого з монет, які пожертвували діти) залунав так голосно, щоб люди нарешті почули його та припинили всі війни на Землі, адже життя – це безцінний дар, який дав нам Господь, його треба цінувати та берегти як зіницю ока.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
