Мого чоловіка вісім років як немає. Він помер, я тут одна, діти в мене всі в Росії. Зараз такої можливості немає, щоб ми побачилися, по телефону тільки.

Дві тисячі пенсія у мене. Як мені, гарно тут? Поступленій в мене немає. Вода в нас дьоготь. На дві тисячі не дуже-то розгонешся. А діти мені не можуть нічим допомогти, ні посилки передати, ні приїхати.

Ви знаєте, яке положення зараз. Болію. Я ж не можу собі щось дозволити. А яка в нас вода, а за електричество! Три роки я вже живу з каміном в одной комнате. В мене трьохкомнатна квартира. На дві тисячі можна прожити?

Получала, що привозили, Ахметов [Фонд], то ми раз в місяць получали продукти: масло подсолнячне, сахар, мука, крупа, макарони. В мене і зараз є горох та кукурудза, в мене не дуже поджелудочна вже, невдовзі вісімдесят років буде. В цьому місяці, двадцятого в мене день народження. Мука є – оладик собі і блинчик. Діти в Росії, а я тут. Не передать, не зробить нічого неможливо. Оце я так живу.

…Це було літом, свято Івана, ніч. Ми там були. Я прийшла додому – і вже вечеря. Думаю, завтра повинен бути празник оце великий, запам’ятався. Я пішла, думаю, дітвора повинна була приїхати... Мене спасло, що я пішла в залу, холодильник розморозила і зразу стало бити в моїй спальні. Я не зрозуміла, що, злякалася… І на кухню пролетіло з моєї спальні, розбило вікно. Якби я була на кухні, мене вже давно не було би в живих.

І після цього я півроку і в Добропілля їздила, і в села. Де тільки не спасалися, по посадкам вони били все. Тут було розбите все. Я що могла – зробила і поставили. Трошки я сама поставила. Це страшне було – уїжджала, потом знову приїхала.

Я вже три роки тут живу. В нас «музика грає» – ми називаємо це.