Мартиненко Марія, 8 клас, Сумський ЗЗСО І-ІІІ ступенів №15 Сумської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Підопригора Юлія Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У  нашому житті завжди багато випробувань, і коли ти втрачаєш пильність – їх стає більше. Вони накопичуються як калюжі після зливи, а згодом стають занадто великими, щоб їх перескочити. Саме так сталося в моєму житті, на початку 24-го року.

Святкування Нового року. Я в тісному колі своєї мами, тата і брата просто насолоджувалася відносним спокоєм. Тривогами мешканців Сум не здивуєш, бо тривога волає по багато разів ( найдовша тривала 28 годин).  Усі сподівалися на краще, хоча навесні планували виїхати до іншої країни і стати тими, ким ніхто не хотів би бути - біженцями.  

Зненацька я розплакалася. Неначе вода крізь підірвану Каховську греблю, нестримно ринули сльози. Неприємно і гірко. Ніби Всевишній хотів попередити про випробування незабаром.

Тривога не відпускала весь січень, сприймалося це, як самонавіювання, оскільки з початком війни всіх ментально «підкачало». Прості, буденні речі дратували. Наприклад, звичайне: «Добрий ранок, матусю!» чи відповідь на телефонний дзвінок бабусі: «Як справи? Ти де? Усе гаразд?». Думаю, більшість підлітків погодиться, що подекуди звичні фрази набридають, здаються безглуздими, особливо коли ти не в гуморі.

Проте варто пам’ятати, що, можливо, саме ці маленькі щирі розмови  можуть стати останніми… Саме так – останніми! Ніхто ніколи не  передбачить, чи доживе людина сьогоднішній день.

30-го січня мій світ тріснув навпіл. З важким серцем устала, щоб взятися до онлайн-навчання. Згодом батьки повідомили, що моя любенька бабуся  потрапила в лікарню… З інфарктом у критичному стані, тому її негайно направили в реанімацію, щоб готувати до операції.  До другої години дня серце не було на місці. Я постійно ходила до вікна і просто просила, щоб все було гаразд. І нічого більше! Та під час останнього уроку батьки підозріло рано повернулися з роботи. Тоді вчителька зарубіжної літератури поставила мені одинадцять балів за твір, і я на радощах бігла сказати мамі з татом цю гарну новину, проте  їхня звістка вразила мене швидше…

Бабуся померла в лікарні під час операції близько одинадцятої. Моєму горю не було краю. Мати намагалася заспокоїти мене, але я просто нічого не чула навколо. Я молилася, щоб це був лише сон.

Сурова реальність навалилася на батька купою документів, які він безуспішно намагався відшукати. Він жодного разу не глянув на мене того дня.  Ревучи, я наважилася подзвонити найкращій подрузі, щоб вона мене вислухала, але ця дитина теж ніколи не стикалася зі смертю, тому краще не стало. Зрозуміти могла тільки старша сестра – тож незабаром моє тіло без душі стояло на порозі в  другої «мами».

Удвох довго стояли, притулившись одна до одної, ревучи в плечі. Заспокійливе навіть близько не подіяло – ні я, ні сестра не заснули. Сльози душили, мимохіть виринали спогади: бабуся зустрічає зі школи, бабуся розповідає нам, утікачам, про танкові колони, про життя в оточеному місті, про молоко на церковному подвір’ї, бідкається через вибиті бомбою вікна,  і мовчить про те, як п’ятирічна сусідка-тезка єдина вижила з усієї сім’ї, бо її тіло зірвало вибуховою хвилею з ліжечка, і воно пір’їнкою повисло на сітці огорожі…   

Похорон відбувся, та батьки не дозволили нам прийти хоч би на церемонію відспівування… Проте ми вирішили написати листа з подякою, і зачитати його вголос на відстані, щоб бабуся почула нас востаннє.

Пом’янули – стало легше на душі. Дзвін у вухах минув, і серце почало наливатися теплом рідних, які живі і зараз сидять поряд. Тоді я зрозуміла, наскільки варто цінувати кожне слово. Чотири місяці мене не відпускає почуття провини. Я шкодую, що  якоїсь січневої суботи, коли бабуся почувалася погано, ми не викликали швидку, бо стільки поранених везуть, і лікарі падають від утоми. Якби не війна, можливо, зараз бабуся була поруч.

Тепер я хочу допомагати усім, якщо маю можливість. Рада, що багато людей хоч на хвильку відчули себе важливими поряд зі мною. Ніхто, на мою думку, не заслуговує байдужості: ні молодь, ні люди похилого віку.

І тепер, слово «світ» значить для мене щось більше, ніж просто планети, суспільство і його поділ на головних і другорядних. Ще є особистий світ – це те, що лишилося в спогадах про бабусю. Її звички, її любов, її поради, які спадають на думку зненацька. Авжеж, тепер  я більше показую свої почуття рідним. На скільки вони для мене важливі, що б у цьому житті не сталося. Це є усвідомленням того, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Та я пам’ятатиму, як через сльози та втому інші знаходили сили, аби передати їх мені. Тепер, коли хтось каже: «Доброго ранку!», відповідаю по-справжньому щиро, бо просте і звичне щастя не вічне.