Самохіна Дар’я, 14 років, Ізюмський ліцей № 10, м. Ізюм

Есе «День, коли для мене почалась війна»

На землю впав чорний оксамит ночі. Повітря стало таким густим, що його ковток посилював страх темряви і невідомості. Сльози дощу тихенько стікали з жовтого листя дерев, оглушуючи дзвінку тишу гіркими ударами горя і розпачу.

На небі з’явилася бліда пляма. Вона ставала яскравішою і, раптом, в густій темряві, з’явилося хиже жовте око місяця з перетинкою, що дивилося у безодню вирію. Занурившись у глибину, він виплив, обернувшись дзеркальною доріжкою, стрімко побігло по поверхні річки до одинокої скелі, що знаходилась на протилежному березі.

Немов перевертень, він тихо чіплявся за каміння, піднімаючись все вище і вище, аж раптом завмер, бо побачив чорну постать на краю скелі, що підняла свої руки-крила, збираючись відлетіти в невідомість…

Раптом я прокинулась. Сонечко пробивалось через віконце, по-осінньому лоскотало промінчиками моє ще сонне обличчя,  а я швиденько поспішила, як завжди, збиратися до школи. Думки про моє сновидіння не покидали мене. Якась тривога змушувала серце битися частіше.

Невже цей сон був у руку, і станеться щось погане? Саме такі думки сповнювали мою душу неприємними відчуттями чогось неминучого протягом всього дня…

Війна! Саме вона стала тим лихом, яке відчувало моє вразливе серце. Саме війна – це той жах, який забирає життя, змушує людей тікати, рятуючись від загрози.

Саме війна робить добрі серця людей жорстокішими, а душі більш вразливими. Саме війна стала поштовхом для моєї родини шукати кращої долі за межами рідного дому.

Повернувшись ввечері зі школи, я пережила страх, який залишився зі мною й досі.

Десь, за вікнами, я почула гул, який перейшов у різкий свист. Визирнувши у вікно, я побачила літак, який пікірував донизу, готуючись обрушити град вогню на моє маленьке містечко. Раптом почали падати бомби, оглушуючи своїми вибухами. Земля, як сполохана кішка, здибилася, розкидаючи грудки приміщення, що знаходилось недалеко від мого будинку, неначе гейзер.

Літак знову набрав висоту, на цей раз його підстрелили. Його хвіст яскраво палав полум’ям, а дим розносився, затьмарюючи зірки.

Сполохані, неначе метелики, думки полетіли у безодню відчаю, і я вперше відчула, що таке біль втрати, бо саме ця подія стала поштовхом для моїх батьків покинути місце, яке було для мене і них рідним. Саме тоді, я відчула, що нас чекає зовсім нове життя…

Ми переїхали туди, де немає війни. Доля не залишила іншого виходу для моєї сім’ї. Ми мали покинути все, для того, щоб врятувати найцінніший скарб для кожної людини – життя. Дякуючи Богу, лихо обійшло стороною мою родину.

Нове місто, нова школа, нові друзі – саме вони стали для мене тим оазисом, де я знову відчула, що таке спокійне життя. Сьогодні я можу гуляти, ходити до школи, насолоджуватися мирним небом і сподіватися на те, що колись моє місто стане вільним, а я більше не побачу жаху війни.