Прокинулась, звичайний день, готувала сніданок дітям до школи, розбудила дітей до школи, але діти сказали, що почалася війна (прочитали в інтернеті) - я не повірила. Мені зателефонували з роботи, спитали, що я роблю, я сказала, що збирабсь на роботу ( часу заглянути в інтернет не було, тому і не була проінформована), на що мені сказали: "Яка робота? Війна!" Тоді я вмикнула телебачення і побачила новини. Була паніка, не розуміла що робити...

Поїхали в село до себе додому, (до цього були в місті, бо планувала у себе в селищі робити ремонт), але це було основною помилкою, бо потім селище було увесь час під обстрілами, сиділи з дітьми в підвалі, не було світла, газу та води (носили воду з річки, і пили дождьову воду)

Вдалось виїхати в місто на прикінці березня (нас забрали волонтери, що приїхали за дідусем по проханню якогось чоловіка). В місті також було дуже гучно, виїхали за кордон, але я не могла довго там бути, дуже сумувала за Україною, тому повернулась, вирішили перебути в Вінниці.

Зараз проживаємо в Миколаєві. Шокувало, коли приблизно в 04:00 ранку скинули авіа бомбу недалеко від нашого будинку, дитину заціпило від переляку, не могла йти перших пару хвилин, довелось її нести в ванну ховатись. Дякуючи Богу всі живі. Діти стали боятися літаків. Воду носили з річки, їжу економили, пили дождьову воду.

Зараз помирилися з колишнім чоловіком, тому що безпека дітей обов'язок обох батьків. Кожна допомога, яку ми отримали від волонтерських організацій, зворушлива і приємна. Зараз знайшла роботу, і вже пройшла стажування.