В окупації Ольга Григорівна перенесла страх і голод. Стрес, спричинений війною, забрав здоров’я, а ліки купити для неї - проблема
Мені 66 років. я з села Василівка Снігурівського району. Живу одна: чоловік помер, син пропав десь в росії, онук трагічно загинув. Живу одна в селі.
Я в селі вдома була і не чула, як стріляли. Але всі говорили, що війна: і по радіо, і по телевізору. А через два тижні вже були руські у нас в селі. Я не бачила, як вони заходили, але я чула, як гуло. Таке страшне було, я думала - кінець світу! Дуже було страшно! Вісім місяців були ми в окупації. Пережили, звісно, страшне. Ну, слава Богу, живі залишилися.
Відразу світло перебили - не стало і води. Ми дуже економили воду. В магазинах нічого не було - їсти не було нічого. В кого були гроші, ті купляли собі все, а в мене пенсія дуже мала. Довго ми тут голодали. Взагалі їсти нічого не було, страшно. Потім почали привозити хліб - давали по пів батона. Як я його цілувала!
Стрільба була день і ніч. Дуже було страшно. Ночували в підвалах, ховалися. Бувало, залишуся в домі, а як почнуть стріляти - біжу в підвал!
Це було дуже страшне: на вулицю взагалі не вийдеш. По селу ми дуже рідко ходили. Хіба - по хліб. Були такі люди, що привозили хліб з Херсона і продавали за дуже великі гроші. А пенсії ж не було. Не було за що хліба купити, так ми ділилися з сусідами. В мене кізочка була, курочка. Я - яйце сусідам, а вони мені - щось.
В мене раніше серце не боліло, а зараз болить. Тиску не було, а зараз – тиск. Спина не боліла, а зараз страшно болить. Всі болячки від цього стресу. Ліків немає де купити, в Снігурівку немає як сходити, тому що міст перебитий, а якщо поїхати - то це 250 гривень, а пенсія маленька. Грошей не вистачає.
Я б хотіла, щоб скоріше війна скінчилась. Дивлюсь телевізор, слухаю радіо – радуюсь, коли наші перемагають. Скоріше хотілось би, щоб все закінчилося. Я думаю, скоро буде наша перемога. Звісно, хотілось би, щоб було все добре, щоб добавили пенсію, щоб ліки були доступні.
