Лобач Аліна, учениця 9 класу Комунального закладу загальної середньої освіти "Малокатеринівська гімназія "Мрія" Кушугумської селищної ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлюченко Людмила Михайлівна

Війна. Моя історія

Ген, ген у чистім небі вільний жайвір задзвенить...

Томаш Падура

Почалася війна… Саме ці моторошні слова лунали, як грім, у будинках українців на світанку двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. Я їх почула від мами, тоді ще не усвідомлюючи всього жахіття, яке за ними ховається.

А далі: гул літаків, канонади вибухів, військова техніка на вулицях селища, сльози…

В перший же день Україну підтримали безліч країн, а із залізничних вокзалів відправлялись потяги з біженцями. Багато знайомих росіян написали мені. Ви могли подумати зі словами підтримки? Ні краплі! Це були лишень образи, в яких відкрито звучала ненависть до українського народу.

Я не злякалась. Це робило мене ще більш впевненою у тому, що ця війна - довгий та кривавий бій за незалежність, нашу культуру, наших людей, наші землі.

Тільки-но почалася війна багато українців пішли боронити свою державу чи стали волонтерами. Словом, кожен прагнув допомогти Батьківщині. Ми об’єдналися, стали сильнішими. В перші тижні всі новини писали про Маріуполь - чудове українське місто, яке зазнавало обстрілів кожен день, кожну ніч. Зараз воно майже не існує, більша частина міста зруйнована.

Чому я написала про Маріуполь? Не знаю, дуже боляче про це говорити, а особливо чути історії людей, яким все ж таки вдалося виїхати звідти. А Буча, Ірпінь, Бахмут, Соледар, Лисичанськ, Ізюм, Херсон, сусідні Гуляйполе й Оріхів...

Як війна вплинула на мене та на мою родину? Ми всі сильно змінилися… Наприклад, я почала бути щасливою, хоч і звучить дивно, але це так. Тепер ціную кожну мить свого життя, бо нікому не відомо: чи проживу ще довго, чи, поки пишу цей текст, прилетить ракета… і кінець. Часто доводиться задумуватись: це приліт чи виліт?  Отож, адреналіну вистачає.

До того ж саме під час війни я знайшла подругу, я дуже рада, що познайомилась з нею. Частина моєї родини поїхала за кордон, тому мені буває нудно. Але стосунки з батьками стали довірливішими, оскільки ми багато хвилюємося один за одного.

Часом, коли вибухи звучать надто гучно, здається, ніби завтра не настане. Іноді вночі просто не можливо спати, а іноді батьки відправляють до підвалу. Коли селищне вперше бомбили, мій молодший брат ночував у нас.

Як зараз пам'ятаю: збиралась спати, розчісувала волосся, а тут свист, а потім - вибух. Чомусь я тоді єдина не злякалась, тому мала заспокоювати брата та матір. А через декілька хвилин ми вже жартували і сміялись. Звучить доволі дивно, але це така захисна реакція психіки.

Який мій внесок у перемогу? Мабуть, таке питання ставив собі кожен свідомий українець. Моя відповідь, як підлітка і для підлітків, така: почати розмовляти в повсякденному житті українською мовою (у запоріжців з цим проблеми) та припинити дивитися російські серіали, слухати їхні пісні. Століттями відбувалося винищення української культури, історії, традицій, мови. Навіть зараз на окупованих територіях спалюються українські книги. Мова - ідентифікатор нації. «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», - відомі слова геніальної Ліни Костенко.

Чому треба перестати споживати російський контент? Це пряме фінансування армії ворога. Світ української музики, літератури, кінематографії надзвичайно багатий та різноманітний! Шукай своє!

Я вірю в перемогу України! Хочеться, щоб війна якнайшвидше закінчилася, а моя держава розквітла з новою силою. На думку спадають пророчі слова Кобзаря: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати...»