«Як впаде – і вмру, то нічого, а калікою бути не хочу»

Мені 80 років, я з Покровського Нікопольському районі. Чоловік дев’ять років як помер, я сама. Напали на нас орки, страх отакий. Ну а що зробиш - треба терпіти і чекати перемоги.

Я нормальної молодості не бачила - в бідності прожила. А тепер, тільки почали добре жити, знову - війна. І знову на душі рана. Ну, а що зробиш?

Я була переселенкою. Виїжджала до Польщі потім переїхала у Тернопіль, потім - в Томаківку. А зараз живемо в Покровському. Звісно, світло вимикали, а газ був постійно. Ми купили генератор. Зараз чуємо, що стріляють, але у нас ну такого страшного у нас в Покровському ще не було.

Нічого приємного не було, все було на душі страшно. Ну добре, як впаде - і вмру, а як буду калікою - то погано, не хочу. Поїхала до кардіолога, вона мені назначила ліки заспокійливі. П’ю, і заспокоююсь. Вже серце негодне.

Я думаю, що наші настрояться, аби було чим, та і переможемо.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/