Ми з Хмельницької області. Мені 64 роки, чоловіку 68 років - вже старенькі люди. Працювали в колгоспі. Потім працювали на городі, тримали господарство. Коли почалася війна, у нас тут, Слава Богу, біди не було, не має на що грішити, але ж ми чули. Бо діти були в Києві, і з ними знайомі до нас приїжджали. Жили у нас. 

В перший день онучка з Києва зателефонувала й каже: «Бабусю, почалася війна!» Я включила телевізор і все побачила - для мене це був великий шок. 

Шокувало, які звірства росіяни роблять. Все шокувало, але що зробиш? У нас трошки біженці жили - тулилися разом, як могли. Їх було восьмеро. Ми, як могли, допомагали.

Вони місяць побули і поїхали додому. Вони з Броварів були, там зараз і живуть. В Києві зараз трошки тихіше, бо збивають ракети наші захисники. Приємно якщо наші перемагають, - от це приємно дізнаватися.

Будемо надіятися на краще, що Господь все це перемінить. Я надіюсь, що от-от закінчиться війна. Я така, що живу з надією, але тяжко все це переживати.