Я з Дружківки Донецької області. Мені 65 років. Добрим було життя без війни, а зараз дуже важко. 

Щойно ми почули, що Київ бомблять, – був жах, страх. Не вірилося, що дійсно таке може бути.

Спочатку тільки медикаментів не вистачало, а потім усе налагодилося. Зараз і гуманітарну допомогу дають, і на городі дещо є. 

Ми хлопців приймаємо з дорогою душею. У нас є хата свекрухи. Там селимо і чим можемо допомагаємо їм. 

Діти наші виїхали на захід України. Сумуємо. Звісно, психологічно важко зараз. Але живемо якось, долаємо. І плачемо, і сміємося.

Є надія, що ми переможемо – і буде нам спокій. Майбутнє бачу мирним і спокійним, без війни.