Дончак Єлизавета, 11 клас, Харківський університетський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Валійова Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні я спала спокійно. Не як вчора чи позавчора, коли, розплющуючи очі від вибухів за вікном, тягнешся за телефоном, щоб упевнитись у наявності небезпеки. Хутко беручи подушку та прямуючи до коридору, я чую ще один вибух, який змушує мене пригнутися. У цей момент, знову сидячи на холодній підлозі й вирішуючи, чи потрібно спускатися в укриття, починаєш згадувати той час, коли тривога була перед контрольною, а звуки вибухів лунали від феєрверків. Реальність починає здаватися абсурдною: як такі загарбницькі дії агресора можуть залишатися непокараними в наші дні? Може, це чийсь злий жарт?

Час наче завмер, ніби останній справжній вдих ми зробили 23 лютого і все ще тримаємо його в очікування видиху.

Ніби ось-ось усе повернеться до минулого стану: діти будуть ходити до школи, люди гуляти парками, а слово "війна" зустрічатися тільки в підручниках історії. Але все навкруги змінюється: діти виростають, парки пустішають, а підручники історії наповнюються жахливими й колись неймовірними подіями. І до того, як ти встигнеш зрозуміти, змінюєшся і ти сам.  

Тільки стресові ситуації штовхають людину до саморозвитку, змушують переглянути життєву позицію та цінності. «Хаос - це не провал. Хаос – це сходи». 

Війна зруйнувала мій світ, змусила мене пережити багато горя, але, позбавившися минулих упереджень, які заважали мені змінюватися, я виросла,  відкрила в собі сторони, про які раніше навіть не підозрювала. Колись моє місто здавалося мені величезним, а зараз цілий світ – тісним.