У сім’ї Марії стався розлад, бо вона дуже лякалась обстрілів, які руйнували її село. Це дуже позначилось на здоров’ї, тому діти наполягли на її від’їзді. А чоловік Марії недочуває, тому залишається вдома і доглядає хазяйство

Мене чоловік завіряв, що війни не буде і Росія не нападе. Я сумнівалась, але все-таки більше була схильна до того, що не буде війни.  Думала, може, побомблять північну частину, але що дійде до нас – ніколи не думала. 

У нас почались обстріли і дуже часті прильоти ракет. По сусідству вбили бабусю на городі. Обстріляли кладовище, будинок культури. Обстріляли школу, спортзал. 

У наш дім прямого влучання не було, але були в сусідів. З однієї сторони ракета стирчала в городі - за хату перелетіла. Я дуже хвилювалась, у мене високий тиск. 

Продовольчі товари вже не стали постачати так, як раніше. Тільки товари першої необхідності, але їх почали розкуповувати. Хто встиг, той купив, а хто не встиг, той залишився без нічого. Аптека була зачинена, ліків не було. Ми раз на місяць, як отримували пенсію на карту, могли з дітьми поїхати в Запоріжжя, зняти на банкоматі пенсію і скупитися в аптеці, купити продуктів і повернутися додому.

Як такого захоплення нас не було. Ми не відчули на собі того варварства, тих вбивств і знущань, ґвалтувань не зазнали. А як ракетні прильоти почалися, то хати позносило, дахи. І вже не вкладалось у голові, як так можна. І досі не вкладається. Я тільки-но розхвилююсь чи не сплю через обстріли – і хтозна-що тоді в голові робиться. Діти сказали, що мені треба виїжджати. Мене відвезли до знайомих. 

Я нічого не брала, тільки свою валізу тривожну, документи і найбільш необхідне на перший випадок. Чоловік відмовився їхати. Сказав: «А на кого котики, собаки? А качки, а кури?» Я відповіла, що вже не витримую. І в нас зараз розлад у сім’ї, бо він мене не розуміє через те, що я виїхала і покинула його. Він недочуває, і йому було байдуже до тих прильотів. А я дуже все важко переносила. От і виходить, що я його покинула. Він зберіг будинок, собак і котів. Усе господарство нагодоване. А я виїхала. Тепер він зі мною не розмовляє.

Я зараз перебуваю в Запоріжжі, а мої рідні живуть там під обстрілами. Чоловік там залишився та син із невісткою і внучкою. Вони живуть недалеко від нас. Як були сильні дуже обстріли, то приїжджали сюди. У них дитина – інвалід дитинства, їй також не можна хвилюватись, тому що позначається на здоров’ї. Побули пару днів, усе затихло – і вони знову туди повернулись. А я залишаюсь на місці. 

Ми радіємо за Херсон, за Харків і переживаємо за наше Запоріжжя. Дуже молимося Богу, щоб закрили небо над нашою країною. У нас і атомна станція, і гідростанція, і заводи. Дуже важко усвідомлювати, що з нами робить Путін. Не вистачає сил. Тільки-но оголошують тривогу, ми ховаємось, хто куди, у підвал ходимо. 

На мою думку, війна закінчиться тоді, коли не буде жодного рашиста на нашій землі. Нам хочеться дуже, щоб вона швидко закінчилась. Я сподіваюсь, що до Нового року все закінчиться.