Мені 60 років. Війна мене застала вдома, у Слов’янську і у 2014 році, і зараз. Ми тут, на місці. Ніде не виїжджали.

24 лютого для мене почалося трагедією, плачем. Я глянула тільки на один Київ - що там наробили! Це було дуже тяжко. А зараз, як подивлюся, що відбувається в Харкові, то краще не вмикати телевізор. Скільки всього вже вони зробили, скільки наших солдатів погибає – горе, звичайно. І куди переселятися, як кругом – війна? Я євангелістка. Наша церква вся молиться. Наших євангелістів дуже багато служать в армії, звільняють Україну. І погибають, і є живі.  

В мене в сім'ї всі були щирі українці: батько з Вінниці, мати - з Дніпра, а я сама в Криму народилася. А тепер полаялася з племінницею з Криму, бо вона чекала Росію. А я висказалась нецензурно і положила слухавку. Тому що інакше не можна з ними.

У нас у Слов'янську є і світло і газ, і продукти. Тільки мир нам всім треба. Зараз нам надо звільнити нас від рашистів і щоб наші всі були живенькі і здоровесенькі. Нам потрібно все освободити. Я думаю, що скоро воно буде.