Мені 36 років, у мене тільки закінчилась декретна відпустка. На роботу не вийшла, бо моєї роботи вже немає. До війни жили у Харкові, зараз - ВПО в Кіровоградській області.

Дуже страшно було, коли прочитали новини і подивилися телевізор, а потім почули вибухи. Ми живемо біля дороги і бачили, як люди йшли пішки з валізами, з собаками під постійні вибухи. 

Десь з третього березня почали бомбити літаки - то взагалі страшно було! Ми виїхали п’ятого березня. Дуже довго їхали. Взагалі до цього міста дорога три години, то ми їхали тринадцять, з маленькою дитиною. Дуже було важко. Люди чужі  нам дуже допомагали, і зараз допомагають - я багато добрих людей зустріла.

Перший час не було багато ліків: поставок не було, особливо серцеві ліки було важко дістати і дитяче харчування. 

Взагалі сама війна шокувала. Ніхто не думав, що вона станеться. Але я оптиміст - кожен день сподіваюсь, що вона закінчиться, а взагалі краще б було - щоб завтра. 

Мрію повернутися додому, щоб діти пішли до школи. Щоб життя налагодилося. Як закінчиться війна, тоді все буде добре: сім’я буде разом. От такі в мене мрії.