Ми з міста Дергачі Харківської області - це біля Белгорода. Син жив окремо. Мій чоловік - інвалід другої групи по психіатрії. 

Хоча й казали десь на посьолку, що в нас танки, ми не придали цьому значення. Я встала рано, о четвертій годині, поставила чайник, і як почало бехкати! Ми перелякалися, давай з чоловіком хапати документи, вискочили з під’їзду, а люди бігають, в машини сідають, і воно бехкає. 

Ми пішли до знайомих в гараж, потім зателефонували свати і забрали нас до свого приватного будинку. Там як почали бехкати - ми з погріба не вилазили. Мій чоловік взагалі сидів 40 днів. Його як заштопорило – він і не балакав.  

Над нами страшне літало: і літаки, і касетні снаряди… Це не пояснити, це потрібно бачити. Це страх, ніхто не очікував, що в такий мирний час можна таке відчути.

Знайомі їхали в Новомосковськ і просто забрали мого чоловіка з погріба та відвезли нас. Він не балакав. Ми пішли до психіатра, бо потрібно було його виводити з такого стану. Ми дуже вдячні Новомосковську, хоча вже дуже хочеться додому. 

Зараз ми тут в гуртожитку. Дякую людям, що допомагають. Звичайно, чоловіку ліки постійно потрібно приймати - вони дорогі, а аналогів немає. Ми до мера звернулися з приводу ліків, він сказав: «Чим зможемо, то допоможемо». Я дуже вдячна, що ми сюди попали, хороші тут люди. 

Через те, що він - інвалід другої групи і за ними потрібен нагляд, я не можу його кинути. За ним потрібно наглядати, препарати давати. Вдома я неофіційно підробляла, а тут не працюю. Зі мною також психологи працювали - страх у мене.