Мені 74 роки. Працював усе життя, 40 років, у Добропіллі на шахті. Тепер на пенсії. Дружину поховав і мешкаю сам.

Я десь читав, що війну на місці не відчуєш, війна починається, коли ти в окопі. У мене багато знайомих в Ірпені, Бучі, Києві. Там є однокласники, друзі. Родичі мої воюють. Я стара людина, і страх уже не дуже відчував. У мене мама була росіянка, в мене половина рідні там. Багато незрозумілого. Пропаганда попрацювала і виявила не найкращі риси в тих людей. Надовго тепер залишиться неприязнь одне до одного, дуже надовго.

Із квітня по вересень я жив у Павлограді в дітей. Там у мене двоє синів, і ще один - у Дніпрі. Хотіли перетягнути мене туди, але ситуація склалась так, що я повернувся додому.

Матеріально я забезпечений, і пайки дають. У нас як бомбили – світло вимикали, і води не було тиждень. Але чоловіки не скаржаться на моральні страждання. Не повинні скаржитись. 

Знайомі і родичі найбільше шокують. Від них я такого не чекав. Як можна жити на цій землі і ненавидіти її? Деякі перефарбувалися і кажуть, що вони за Україну, але душа в них червива. Шокує, що люди живуть на цій землі і люто її ненавидять. Люди пізнаються в біді. Я не знаю, що після війни з такими будуть робити. Іде війна, а деякі підгризають фундамент цієї держави. Наче й розумна людина, але продала душу дияволу. 

Мені здається, що війна повинна до літа закінчитися, а там – хто його знає, хто керує цим процесом. Будемо сподіватися на краще.