Житня Анна, 16 років, учениця 11-го класу Вільногірського ліцею №4 Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Розкокоха Тетяна Валеріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок четверга, 24 лютого 5:00 година ранку, початок Російської агресії проти України… Але перш за все розповім як починався мій звичайний ранок у цей найгірший день мого життя. Сьома ранку, я прокинулась та як завжди ввімкнула телефон, щоб подивитись стрічку смішних відео та зарядитись позитивом на весь день. Проте скільки б я не шукала їх висвічувалося зовсім інше, продивившись звернення пана президента я була приголомшена, вважала, що ще сплю, однак це на жаль було не так.

Тато як завжди в цей час збирався на роботу, я пішла до нього на кухню, відразу з порогу почувши: «Ти сьогодні залишаєшся вдома. В країні війна» в цей час я усвідомила, що насправді коїться, однак я була дуже налякана, адже ніколи не бачила, щоб тато був так наполоханий.

Через деякий час подзвонили родичі, якщо зараз я можу їх так назвати, та казали якусь маячню про визволення, путіна та «братські народи», нічого доброго вони не почули з наших вуст, а ми були в жаху, скільки питань в голові: «чому так? що робити? куди діватись? чи все добре з близькими?» і на жодне не було відповіді. В цей час мій брат знаходився в Харкові. Ми змусили його взяти білет додому, відбулося якесь чудо і він забрав останній квиток, проте автобус переніс час відправки на 3 години. Разом ми заказали йому таксі до Дніпра, гроші тоді зовсім не були важливі, як життя, через 2 хвилини як він виїхав з міста, воно було вщент розстріляне російською артилерією… В той час вся родина була в тривозі.

На паніці якийсь час я пропускала уроки, бо була потреба моніторити всі новини, всі донатили гроші для ЗСУ. Вся родина планувала вивезти усіх жінок за кордон, на що отримали відмову. Через деякий час мій тато вирішив піти добровольцем на війну. Я й досі не можу змиритися з його рішенням, безсумнівно погоджусь, що й зараз нашій сім‘ї не солодко, але згадуючи ті перші тижні, коли він був там, накочуються сльози.

Ми майже не їли, весь час дивилися новини про Донецьку область, я та мама дуже схудли, про навчання жодних думок не було. Життя просто зупинилось. Я шкодую, що раніше ми не розуміли наскільки наші народи різні, в мою голову й досі не не вкладається, як взагалі таке могло статися. Два різні народи - два різни світи. На сьогоднішній день в моєму розумінні мир - це співрозуміння, співпраця та готовність йти на поступки один одному. Я, як і всі українці хочу миру та того життя, якого нас позбавили.