"Як би я хотіла, щоб того дня не було…"

Сватко Вікторія

Миколаївська гімназія №7, учениця 9-Б класу

Вчитель, який надихнув на написання есе: Розуменко Леся Володимирівна

«Війна. Моя історія»

Війна для мене почалася далеко не з 2022 року, але ті події я погано пам'ятаю, бо була ще дуже мала. У 2014 році моя родина пережила страшну трагедію вторгнення окупантів у наше рідне селище Панченкове, що на Луганщині. Мої батьки зробили все можливе, щоб вивезти мене з того пекла в іншу частину України, де панував мир. Те, що вони зробили для мене, завжди залишатиметься в моїй пам'яті, як вчинок великої любові та турботи, так ми покинули Луганську область і переїхали до Миколаєва, тому що керівництво банку, де працювала моя мама, виявились небайдужими до чужої долі людьми, тому запропонували їй місце для праці у Миколаєві. Приїхавши сюди, ми сподівались, що пробудемо тут пару місяців, а залишились аж на 8 років. Я пам'ятаю як нам спочатку було важко у чужому місці, ми зовсім самі – всі наші друзі, знайомі, а також вся рідня залишилась по той бік війни.

Як би я хотіла, щоб того дня не було… Мої перші відчуття, почалися з прокрутки спогадів за всі дні, що я пережила, та також думки: «Тільки не зараз коли все було так добре…». Цей день став для нас всіх шоком та неймовірним стресом. Вибухи бомб, які розривалися о 5 ранку та розмова батьків про початок повномасштабної війни лякали все дужче. Я не могла повірити, що це справжня реальність, а не жахливий сон. Сирени викликали шок і тривогу. В цей момент відчувалося, як серце б'ється від страху, бо кожен з нас розумів, що ця сирена може означати справжню небезпеку та загибель. Бомбосховище стало нашим тимчасовим домом, де ми проводили ночі в страху та неспокою. Там було багато людей, хто з дітьми, хто з тваринами, всі дивилися навкруги і дивувалися тому, що зараз відбувається. Так і черги за продуктами та ліками стали нормою, і кожен день був новим випробуванням.

Дорога до Італії далася складно, ми перетнули 5 країн, спочатку перевантаженими автобусами де жінки с дітьми сиділи на підлозі у проходах, а потім сидячі потягами, не спавши дві доби, але треба відмітити що гостинність та дружелюбність інших народів нас вразила, нам давали безкоштовну їжу та напої, на вокзалі була організована волонтерська підтримка, особливо була вражена, коли на одній із зупинок, зайшли люди і залишили скрині з їжею та новими іграшками, написавши що це все для українців.

Новий ранок приніс новий початок, новий початок у новій країні, де ми мали би шанс на життя без страху та небезпеки війни. І вирушили ми у цей невідомий світ. Моє життя та життя моїх близьких дуже змінилося. Мій вітчим служить у ЗСУ, моя мама поки що вивчає іноземну мову, тому що без знання мови неможливо знайти нормальну роботу, а мені, як підлітку, довелося адаптуватися до нового середовища та навчатися онлайн, але через незнання мови було багато обмежень і це ускладнювало спілкування з людьми. Наше життя зазнало значних змін, і ми пристосовуємось до нових реалій. Усі ми разом дуже чекаємо, коли закінчиться ця клята війна і ми зустрінемось зі своїми друзями, повернемось до своїх домівок і все буде як раніше, ні, не як раніше, а набагато краще.

Ця війна змінила нас всіх. Всі ми стали сильнішими і дорослішими, пережили безліч випробувань і втрат, але продовжуємо вірити в краще майбутнє і завжди пам'ятатимемо той день, коли змінили своє життя назавжди, і ми надалі боротимемося за мир і стабільність, не забуваючи про той кошмар, який ми залишили позаду. Також навчилися цінувати моменти спокою та щастя в нашому новому житті. Наша надія на краще завжди буде нашою опорою у цій новій реальності.