Про початок війни я від своєї доньки дізнався: вона подзвонила мені і сказала, що вночі бомбили Кульбаки. Я побіг і забрав її з дитиною до себе додому. Згодом вони виїхали в Луцьк, потім були в Одесі, і повернулись сюди. Я ніде не виїжджав, сидів біля мами. Їй 85 років.

Гуманітарки нам вистачало, класно все працювало, ніяких проблем немає. Вода є, їжа є, ми не голодні. Пенсію вчасно платять. Сидимо на мамину пенсію, бо я без роботи залишився, коли почалась війна. Я працював в порту на Миколаївському заводі на буксирі.  

Я не знав, що мені робити: чи виїжджати разом з донькою і онуком, чи залишатись з мамою. В неї пам’яті немає і здоров’я немає. 

Я запропонував їй поїхати з нами, а вона сказала, що двір не покине, бо тут три собаки, індики, кури, качки. Я сказав доньці, щоб вона їхала, а ми подивимось, як воно буде. 

Погріб ми звільнили, я навів там порядок, але ні разу туди не спускались. Ми забігали в хату. Я рвав черешні, і як бахнуло біля школи, то мати кричала, щоб я біг в хату. В хаті півметра стіни, я не переживав. 

Я хочу, щоб війна скоріше закінчилась.