Мені 57 років. Я з Покровського. За професією водій, але зараз не працюю, бо немає роботи. Лежав в реанімації, бо сильно перехворів на початку війни. Зараз знаходжусь вдома. Нікуди не виїжджав. 

Перший день війни мені запам’ятався великим переляком. Це для мене було щось страшне. Я виріс у радянському союзі і не міг подумати, що найближчий сусід на нас нападе. Це навіть у голові не вкладалось. Повз наші будинки летіли ракети на Дніпро. Було дуже страшно. 

З початку війни ми допомагали. Окопи копали і мішки тягали - допомагали нашій ТРО і військовим. І син ходив до ТРО.

У мене великий шок відбувся 8 березня 2023 року, коли вбили мого зятя на Авдіївському напрямку. У мене навіть не шок, а стрес великий був. Ми до сих пір не можемо від цього відійти. 

Приємно вражає те, що наша влада нас підтримує, допомагають нам. Фонди молодці, які допомагають. Мій старший син виїхав. Дружина моя зараз також не вдома. Але ми все одно будемо до останнього триматись. І оті негаразди - відсутність світла, води, газу - переживемо. Важко, але нічого все можна перебороти. Але морально оці всі бахкання і ракети над головою літають, то це все дуже страшно. 

Два рази лежав у реанімації, два рази мене відкачували. Як воно неподалік від нас гепало, що стекла вилітали і шифер ворушився, то самі розумієте, що воно таке. І вдень і вночі, то був великий стрес. А потім вже до всього привикаєш. Людина така, що до всього звикає.

Аби якнайшвидше війна закінчилась, то було б краще. Бо воно же переходить у затяжну фазу. Я розумію, що є бюрократичні моменти. Тут же не тільки від наших хлопців залежить. Вони молодці. Тут ніхто нічого не може прогнозувати.