Лідія Василівна залишилася без домівки, переїхавши у безпечне місто. Втратила усі свої побутові речі та одяг.
Коли все почалося, я на кухні була. Побачила, як поїхали пушки. Від бази їхали на машинах солдати. Я подзвонила до подруги (тоді вона ще була жива), плачу, кажу, що пушки повезли. Потім почали бабахкати, а ми живемо на краю міста. Як тільки пролітає вертоліт-безпілотник нас бігом заганяють у підвал.
Ми сиділи в підвалі. Два доми стояли рядом, у кожного тільки окрема стіна. Як бабахнуло – той дім і склався. Ми вискочили з підвалів, плачемо... Краще цього і не згадувати.
Ми все покинули і переїхали, спимо на чужих тряпках. Ходимо в чужих недоносках, інколи щось легеньке собі купимо. Зараз жара, а ми дома покинули вентилятори, новий холодильник, пилосос.
Мені вже 82, однією ногою на кладовищі, маю проблеми із здоров’ям. Але переїхала. За гроші найняли з подругою машину, фургончик нашого знайомого.
Через переселення рухнуло все життя. Все було, а зараз нічого немає.
Люди так живуть, і я живу. Дякую хазяйці, яка впустила мене на квартиру. Тут я прижилася, як у своїй домівці. Дуже мене піддержують жінки з нашого хору. Що далі буде – не знаю. Але повертатися вже не буду.
.png "Імена")
