Ангеліна Мартинюк, 7 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Луцький ліцей №29 Луцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сущук Оксана Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звуть Ангеліна, я є ученицею 7 класу «Прилуцького ліцею № 29 Луцької міської ради». Я навчаюся на відмінно, люблю подорожувати, люблю допомагати іншим, а ще я дуже люблю своїх домашніх улюбленців.

Моє життя було звичайним – навчання, допомога мамі, прогулянки з друзями, походи в кінотеатр…

Моє життя зміни лося 24 лютого 2024 року. Війна… Моя прабабуся завжди говорила: «Головне, щоб не було війни». Я завжди боялася цього слова і переводила мову на щось інше. Війна… нажаль, і я відчула, що це таке.

У моєму селі неодноразово стріляли, лунали вибухи, і мені було дуже страшно. Мама обіймала мене і я притискалася до неї так міцно. Я завжди запитувала маму, чому в нас стріляють, що ми зробили поганого?

Пам’ятаю той день, коли частина ракети впала зовсім близько біля мого будинку. Спочатку було дуже страшно навіть вийти з дому, не те що відійти кудись далі. Але потім прийшло розуміння: сидіти в страху - це не вихід. Я усвідомила: потрібно допомагати, навіть якщо ти ще дитина, навіть якщо тобі страшно.

Спочатку я дуже багато плакала, читаючи новини, читаючи, як вбивають українських дітей, військових. Але потім я почала допомагати чим могла.

У нашому ліцеї організували кухню - там готували вареники, пекли солодощі для захисників, для переселенців, для всіх, хто цього потребував. Я приходила майже щодня. Ліпити вареники - здається дрібницею, але коли знаєш, що ці вареники зігріють когось у холодному бліндажі, розумієш, що це дуже важливо.

У школі ми влаштовували благодійні ярмарки. Готували печиво, робили поробки, малювали патріотичні листівки, продавали все це, а зібрані кошти передавали на ЗСУ.

Разом з друзями ми навіть облаштували маленький блокпост у нашому селі - звісно, він був символічним, але ми чергували, збирали кошти, допомагали дорослим. Це була наша дитяча боротьба - через дію, через добрі справи, через допомогу.

Я зрозуміла, що кожна людина може щось змінити, якщо буде робити добро. Мені було дуже шкода тварин, які залишились без дому. І коли я бачила безпритульного собаку чи котика - намагалася нагодувати, знайти тимчасовий прихисток. З часом ми з друзями почали ще й збирати для них їжу, ковдри, будували маленькі будки, щоб було хоч трохи тепліше.

Ця війна відкрила мені очі на те, наскільки важливо мати добре серце. Вона навчила мене цінувати кожну мить, кожну усмішку близької людини.

І найголовніше - вона навчила мене бути небайдужою. Допомагати- це не просто добрий вчинок. Це спосіб залишатися людиною навіть у найтемніші часи.

Я мрію про мир. Про тишу. Про те, щоб діти більше не чули вибухів, а тільки сміх на шкільному подвір’ї. Але навіть коли війна закінчиться, я знаю, що далі допомагатиму. Бо добро не має кордонів і часу. Воно живе в кожному з нас - треба тільки дати йому силу діяти.