"Я зрозуміла ціну спокійного життя і миру"

Алексєєва Орина, 15 років, учениця 10-А класу, ліцею №6 м. Новомосковська Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Віталій Володимирович Берковський

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Когось вона змусила покинути свої будинки, коли люди ще не здогадувались про те, що вони більше ніколи туди не повернуться. А для когось вона відкрила двері у нове життя, але не додавши туди жодної краплинки любові, чи щастя. Кожен проживає війну по різному, хтось зневірився у своєму житті, а когось вона змусила стати сильнішим і більш жорстоким. Війна згуртувала могутній та вільний дух українців. Всі стоять пліч-о-пліч за усіма, величезна підтримка, допомога, підтримання духу патріотичними поезіями і піснями, зверненням президента до громадян. Багато хто з нас вже встиг втратити своїх рідних, а також багато хто вивів нові душі у наш мир.

Моя родина переживає війну з великою тугою. Мама переносить війну дуже тяжко: нерви, сльози, страх, журба, скорбота, та співчування. Батько намагається тримати всіх у планці, заспокоює, та пояснює що до чого, щоб було не так страшно. Сестра переносить це набагато тяжче чим усі. Їй всього 10 років – найменша у родині. Але вона набагато мужніша на свій вік. Вона стала розуміти такі речі, які люди не можуть прийняти навіть у повнолітньому віці. Бабуся, вона майже нічого не чує, тому інформація сприймається важче. Але дивлячись новини вона кожен раз плаче. Вона дитина війни, пережила голод, та застала другу світову війну у дитячому віці. Моїй бабусі 83 роки, і ми всі дуже переживаємо за її серце, та взагалі за її здоров’я. І я. Цей світ я почала сприймати інакше ніж раніше – у мирний час. Я ціную кожну хвилину мого життя, бо я не знаю прокинусь я завтра в ранці, чи ні. Війна дуже вплинула на моє здоров’я, на мій світогляд, на мої думки та почуття. Я почала втрачати зір, це все через нерви та почуття. Я намагаюся бути сильною, і не давати журбі заволодіти моєю родиною.

Двадцять четвертого лютого вранці я прокинулася від фрази мами: «- Доню, почалися обстріли в Україні. Мабуть почалася війна…»

У той момент я була дуже шокована, бо я ніколи не могла подумати, що я колись стану свідком початку жорстокішої повномасштабної війни в такому юному віці.. Потім новини, всі публікації були заповненні фотографіями і інформацією про те як люди масово почали покидати рідні будинки. В той момент мене охопила паніка та потім істерика.. Я сильно плакала, мені було дуже лячно, я не знала що буде далі. Я одразу почала писати всім своїм друзям які знаходяться від мене далеко. Цей стан продовжувався аж-поки тато не заспокоїв мене, та не пояснив що до чого. З того моменту я сприймаю все з частковим спокоєм. Не так як у перші дні війни.

Дуже швидко пройшов місяць. Квітень, вівторок, 22:30. Мої батьки в цей час сиділи на кухні і вели бадьору бесіду, а ми з сестрою сиділи у різних кімнатах. Я малювала, а Варвара (так звуть мою сестру) сиділа у вітальні та дивилася мультфільми. На цей день передавали дощ, і поки він не пустився, вікна були навстіж відкриті. Настрій був у всіх гарний, і начебто нічого не передбачало біди. І тут ми почули звук наче пустився сильний дощ (шуршання в повітрі), і через декілька секунд всі на нашій вулиці почули вибух… Кожен був наляканий, і через декілька хвилин вся родина сиділа у вітальні, де немає вікон. Мама дуже налякалася, вона плакала, а тато заспокоював нас усіх. Ми не знали де вибухнуло, але здавалося, що дуже поряд. Коли закінчилася тривога і сирена стихла, батько й мати вийшли подихати повітрям на двір. Небо було яскраво-червоне, начебто хтось його навмисно запалив. Цього разу всім було достатньо, щоб виплакати, як всім здавалося, майже усі сльози. Всім було лячно і не зрозуміло що буде далі…

Це можна пояснити тим, що коли батько вдома, мама дозволяє собі бути більш слабшою і вразливішою, але коли його вдома нема, матері потрібно бути сильною, і не давати смутку зайти у дім. Я дуже поважаю її за це. Вона найкраща. Цей тиждень почався з гарного настрою, як і тиждень тому. Всі займалися своїми буденними справами увесь день. Ввечері всі сиділи у вітальні, аж-поки зовсім не стемніло. Десь о 21:20 я пішла спати, і перед цим побажала матусі гарних снів, та мама виглядала геть не спокійною, наче якась думка не давала їй спокійно всидіти на місці. Вона відповіла мені: «Добраніч, доню, а я ще посиджу, щось серце не на місці». Я тоді не додала це до своєї уваги, бо була дуже сонлива. До речі, собаку ми залишаємо спати на кухні, в неї там є своє власне місце, до кімнати йти їй не можна, і вона слухалася нас, ніколи не порушувала правило. В цей вечір, коли я вже лягла в ліжко, я почула стукіт маленьких кігтиків по підлозі. Я подивилася у дверний прохід, і побачила свою собаку. Я не могла зрозуміти, що вона тут робить. Я прогнала її на її місце, та лягла спати далі.

Уві сні я нібито чула гуркіт мотору великої вантажівки. Потім гуркіт здавався мені все більш гучнішим, аж настільки, що я прокинулася від нього. Потім я побачила різке світло у моєму вікні, в супроводжені того самого гуркоту. Це був свист ракети. Я дуже швидко вскочила з ліжка та побігла в кімнату до батьків, де немає вікон. Поки я бігла стався потужний вибух, на підлогу почала сипатися люстра. А за стінкою у дідуся повибивало шибки з вікон, бо вони були дуже старі. Всі посідали вниз за шафою. Мама і сестра почали молитися у голос. Я тоді дуже сильно злякалася, і сильно плакала. Від переляку і нервування, в мене почала німіти ліва рука. Тоді ми прийняли рішення бігти у підвал. Я прихопила з собою мого кота, сестра прихопила собаку, мама документи, і ми всі вийшли на вулицю. Я ще ніколи не бачила такого палаючого вогню… Горіла величезна бочка з паливом, десь близько у двохсот метрах від мого дому… Аж тільки потім розмірковуючи над усім, що сталося ми зрозуміли, що наша собака попереджала так своєю поведінкою, про неминуче лихо…

З часом я почала все більше любити своїх рідних. В цей час дуже багато міркуєш над своїм життям. Я зрозуміла ціну спокійного життя і миру. Мир для мене зараз – це живі родинні очі, які я бачу, тепло маминих долонь зранку, лунання батькового сміху, щаслива посмішка сестри, та звук дзвінка моєї коханої людини. Життя моїх рідних це ї є мій спокійний мир, у такому жорстокому, та несправедливому світі…