Наход Олександр, 11 клас, Видраницький ліцей Забродівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лахтюк Галина Микитівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кожного ранку, коли виходжу з дому, світ навколо мене наповнюється звуками: сміхом дітей, гудінням автомобілів, шелестом листя під ногами. Але в цій симфонії життя є момент, який завжди викликає тривогу ‒ жінка з палаючим букетом хризантем у руках.

 Вона йде повільно, кроки м’які, але вперті… Ніби намагається втримати вагу світу на своїх плечах. Помічаю, як її руки тремтять,  і серце моє стискається від жалю. Цей букет ‒ не просто квіти. Це символ любові, утрати й безмежного горя.

Я знаю, куди вона йде. На могилу свого сина...

Щоразу  хочеться підійти ближче, розділити її біль, зрозуміти, як живе з цим щоденним тягарем. Але слова німіють у горлі. Як втішити її, ставши свідком невимовного страждання?!

Війна – це жорстока й сувора реальність... Це найстрашніше з усіх життєвих випробувань. Війна ‒ ще й невидимий ворог, який проникає в наші серця й залишає там шрами.

Цей день я не забуду ніколи… День, коли на Україну вторглися рашисти, відбираючи життя в сотень українських сердець. День, коли блакитне небо й  земля здригнулися  від вибухів і криків. Коли спокійні вулиці перетворювалися на майданчики руйнувань і смерті. Коли радісні усмішки зникали з обличчя, а в очах з’являлися безвихідь і страх.

Тікати, ховатися чи боротися ‒ такою була невблаганна реальність, яка окутувала моє молоде життя темною вуаллю.

Переживши ці жахіття, я розумію тепер доленосні слова прабабусі: «Дітки, усе можна пережити, лиш би не було війни!» Чому наші «добрі сусіди» чинять так?

Спогади зринають у моїй пам’яті… Бачу автобуса, що рушає, і заплакані очі дитини. Хлопчик страждає від болю розлуки з рідними… Скільки українських дітей змушені були покинути, як і я, Батьківщину, рятуючись від підступних намірів ворога, і шукати притулку на чужині! Досить добре пам’ятаю мить вимушеного від’їзду, коли вириваю руку з татової теплої долоні…  

Сльози на очах, а в серці ‒ пекучий біль, страх та майже розпач: «А чи зустрінемося ми знову?»

Кордон, чужі люди, невідома земля… Розлука, нестерпний смуток… Три місяці, немов у сні...  Жодна країна, місто чи село на чужині не може замінити клаптика рідної землі: і сонце сідає за обрій по-іншому, і зорі сяють не так яскраво, і пташка співає не так милозвучно…

Але тепло та доброта польської родини, яка прихистила нас, допомогла  пережити біль розлуки та підняти силу духу для боротьби за Батьківщину, знаходячись навіть за її межами.

Я спілкувався із журналістами, малював малюнки, для того, щоб донести жахіття війни у свідомість людей за кордоном і просив про допомогу землякам.

Війна відібрала щастя в багатьох українських сімей. Найстрашніше те, що діти назавжди залишаються сиротами, бо батьки гинуть, захищаючи нас на фронтах війни. Справжніми  легендами України стали мужні воїни.  Напевно, у кожного є родичі чи знайомі, які знаходяться в самому пеклі ‒ у центрі бойових дій. Саме тут перебуває дядько Олег, який завжди  для мене ‒ приклад мужності та сили. За нього хвилюється вся наша велика й дружна родина.

Не раз хотілося викликати дядька на відверту розмову про війну. А у відповідь ‒ лише довгий погляд, біль та смуток в очах…

Дуже важко він переживає втрату побратимів. У моїй уяві постають картини порятунку військового за допомогою «стальної пташки», яку мені показував дядько. Продуманий політ дрона – і врятоване життя!!! Це завдяки захисникам України, незламним патріотам, які дорогою ціною  творять історію. Ми щиро молимось за вас…

Пам’ятайте, рідні, що ви вже ГЕРОЇ для кожної дитини... Бережіть себе та повертайтеся живими!

У часи, коли наша країна  мужньо протистоїть ворогу, кожен українець шукає спосіб зробити внесок у спільну перемогу. Часто герої живуть поруч з нами – у стінах рідної школи. Волонтерська організація «Берегиня» стала справжнім символом небайдужості та єдності. Кожен із нас сьогодні ‒ волонтер, бо віддає частину свого часу та енергії для добрих справ – реальної допомоги воїнам. Участь в ярмарках, акціях, конкурсах, посилки, листівки зі словами подяки захисникам на передову – це наше повсякдення. Вчителі ліцею Сергій Рудчик та Роман Палій освоїли складну, але таку необхідну справу – складання дронів.

У звичайному шкільному кабінеті народжуються «крила», які допомагають нищити ворога та зберігати життя воїнів. Одинадцятикласники долучилися до цієї справи, і навіть я отримав ази керування безпілотниками.

Я усвідомлюю, що наші захисники готові віддати життя заради майбутнього своїх дітей. А ми продовжуємо навчатися. Освіта у війну ‒ це пагони, які проростають спекою, долаючи все зло, щоби стала пишною крона дерева Мудрості української нації. Ми здобуваємо знання, щоб у майбутньому відродити з попелу Батьківщину, крок за кроком протоптувати свій шлях у суверенній, вільній і мирній державі.

Я ‒ юний українець. У моїх жилах тече гаряча козацька кров, що кликала предків на справедливу визвольну боротьбу. Часто, дивлячись у блакитне небо, бачу прекрасну пташину. І теж хочу стати вільним, відчути ту свободу, що птаха під час польоту.

А як тим солдатам, котрі знаходяться в полоні й не можуть побачити навіть промінчика сонця?! У їхніх нескорених серцях живе лише промінець надії на порятунок, якого з нетерпінням чекають. Адже кожен подих на чужині, на землі ворога ‒ ніби кинджал по серцю, що пронизує мене до глибини душі.

Ми так прагнемо щасливого майбутнього! Тому я прошу та закликаю: «Не мовчи, світе!» Досить мовчки спостерігати за кровопролиттям у моїй країні!

Війна триває вже довгі одинадцять років і з кожним днем набирає все більших обертів. Досить терпіти це! Поверніть мені сонячне, мирне життя, будь ласка! Допоможіть українцям вийти переможцями у війні за свій шлях!!!