Юрій робив все, що потрібно, аби вижити, але його мозок відмовлявся прийняти нову реальність

Я нікуди не виїжджав, знаходився в Україні, недалеко від зони бойових дій в Сумській області.

Я вранці телевізор не дивлюсь і новини теж не переглядав 24 лютого. Зустрів знайомого - він розповів, що розбили блокпост і почалась війна. Близько 11 години я побачив першу колону, яка зайшла в наше місто. Перша ніч була тяжкою. Я розумів, що є ризики для життя, тож знайшов безпечне місце і перебував там.

Найбільше шокували жертви та руйнації. Для чого це все? Звуки літаків, що пролітають, тривога. Історії знайомих людей, які постраждали і загинули, щоденні новини з новими жертвами – все це шокує, і до цього не можливо звикнути. У XXI столітті це ненормально. Скільки років нам стверджували, що ми майже родичі з сусідами, і тут таке.

Перші два тижні були проблеми зі зв’язком, перебої з харчуванням. Було незрозуміло, що буде далі, наскільки просунуться вороги і як захищати себе від них.

Коли дізнався, що почалась війна, я встиг закупити харчі - резерв маленький був, і ще докупив трішки. Біля найбільш популярних аптек були черги по 40 чоловік. Я знайшов аптеку, яку менше люди відвідують і закупив там ліки для батька, антибіотики і противірусні препарати. Я не знав, на скільки це затягнеться і хотів бути впевненим, що ми виживемо.  З водою у нас проблем не було - маємо колодязь. Коли вимкнули електроенергію через російські атаки, почались проблеми з водою. Потім вимкнули і опалення.

Життя розділилось на «до» і «після». Відчувалась якась хронічна втома. Я не міг відпочити, була тривожність, апатія. Коли чув новини про обстріл або повітряну тривогу, з’являлась агресія. Рятували різноманітні вправи, підтримка друзів і знайомих. Приділяю час своєму хобі, намагаюсь менше часу проводити в соцмережах. Я продовжую працювати, але тепер дистанційно. Я не знаю, чи доведеться виїжджати. Росіяни – це мавпа з гранатою, тут ні в чому не можна бути впевненим. 23 лютого я був певний, що не може бути, щоб у XXI столітті люди не могли домовитись. І був неправий. Тепер я розумію, що війна може затягнутись не на один рік - про це свідчить заморожений конфлікт в Донецькій та Луганській областях. Навіть якщо ми звільнимо території і будемо стояти на кордоні, немає гарантій, що нас не будуть обстрілювати. Будемо сподіватись, що все буде добре.