Щербак Діана, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №74 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коновалова Марина Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року. Четвер. У мене досить міцний сон, тому цей ранок мені видався звичайним. До того моменту, коли мама зайшла до кімнати зі словами: «Доню, нам треба серйозно поговорити». Я не розуміла що відбувається: у соцмережах купа повідомлень, у хаті увімкненні усі телевізори з новинами, а матуся промовляє ті злощасні два слова: «Почалася війна».

Я вже не пам'ятаю точно, що я відчувала в тот момент, але то було як уві сні. Ні. Все навколо так, неначе я досі ще сплю.

Батьки поїхали по речі першої необхідності, і тоді, перебуваючи вдома на одинці, я почула вибухи. Почула, що це було насправді. Що досить близько до мене хтось вмирає чи страждає від болю, десь руйнуються вже цілі будинки, і в будь-який момент може настати моя черга.

Весна дві тисячі двадцять другого року, напевно, найгірша весна в моему житті. Я не вилазила з верхнього одягу, тому що треба було заздалегідь бути готовим йти до підвалу.

До навчання діла не було, виходити на вулицю не можна... Дві тисячі двадцять другий рік - це був рік самотності, деградаціі, тривоги  не тільки на вулиці, а й в голові, і не розуміння, що ж буде далі. Я пам'ятаю, як я з мамою та дідусем, вперше і в останне, ночували у метро, після того як наш район уперше дуже сильно бомбили, а на сусідній вулиці потрапила ракета в дім. Я пам'ятаю, як багато людей було у метро, як ця подія зробила нас усіх однаково нещасними і пригніченими. Це все здавалося нереальним!

Згодом я почала звикати. Коли бігала по утрам, робила уроки, чи гуляла на одинці і чула вибухи або сирену, вже не зважала на це.

Кожна людина здатна адаптуватися до будь-чого, і я теж змогла. За цей увесь час я не виїджала з Харкова, окрім, як тоді, коли поїхала у Киів на кілька днів. Мене здивувало те, що люди там були більш схвильовані сиреною і вибухами. Адже в моїй голові засіла думка: «Якщо прилетить, то вже нічого не вдієш». Я змиралася з цим, і не розуміла подруг, які, повернувшись з-за  кордону, перевіряли усі новини щодо вибухів, людей, які під час сирени все ще йшли до сховища.

Я дивувалась, і навіть усміхалась цьому, а потім я злякалася своїх думок. «Я змирилася з тим, що можу померти кожну секунду», - от що то було.

Час, який йшов досить швидко, нав'язував думку, що і не було того життя до війни, що все так і має бути, що все так і було. Але далеко у пам'яті я знаходжу спогади про те, як я хотіла вручити мамі подарунок на день народження, але за кілька днів до цього почалася війна. Як я мріяла хоч би скоріше закінчився восьмий клас, і що б я добре написала ту контрольну з геометрії того ж числа. Як я хвилювалася з приводу ДПА і ЗНО і нервувала через постійні роздуми щодо вибору професії. Але мене, як і всіх нас, кинули у туман, з якого нам треба було вибратись і набратися сил, щоб вміти жити у такій складній ситуації.

Зараз я вже одинадцятикласниця, яка вчиться дистанційно і готується до НМТ. Можливо, в мене і не буде випукного, про який я так мріяла з дитинства.

Можливо, я вже не втілю ті мрії, які були в моїй голові до 24.02.2022. Все змінилося. Змінилася і я. Я почала більш цінувати життя і життя рідних. Я вдячна, що мое рідне місце все ще є частиною України. Що всі мої родичі живі і здорові. Вдячна військовим, які вже майже три роки захищають нашу Батьківщину. Всі ми мали різні шляхи у цей час, але найголовніше для нас - це продовжувати жити, і стрімко стояти на ногах за нашу Україну.