Мені 33 роки, займаюсь домогосподарством і дітьми. Проживала я в Дружківці, а зараз я живу в місті Кременець Тернопільської області. Мама вдома залишилася, а я з дітьми виїхала сюди. 

Я злякалася, що мої діти будуть в небезпеці, і мені довелося виїхати звідти. Був у мене страх великий, що вони можуть до нас зайти і будуть такі жахи, як в Бучі. А чоловік в березні пішов добровольцем і у вересні загинув на фронті. 

На початку війни з продуктами у нас скрутно не було, ми з мамою разом компонувалися. Я отримувала гуманітарну допомогу, і так потихеньку вижили. Ліки були, нам тоді давали. А зараз в мене все є. 

Дуже жорстока ця війна, і ні про що вона - ми ні в чому не винні. І взагалі не можу зрозуміти, чому вони прийшли до нашої землі.

Сподіваюсь, що весь цей жах закінчиться якнайскоріше, бо в мене ще два брати воюють, і я не знаю, коли це скінчися. Головне - щоб якомога менше жертв було з нашої сторони.

Хочеться щасливого майбутнього, щоб мої діти виросли, в країні все відбудувалось, воїни повернулись додому. Сім’ї щоб були щасливі, а тим, хто загинув, вічна слава.