Клюєва Анна, Васильківка, опорний ліцей № 1 імені М. М. Коцюбинського Васильківської селищної ради, 11 клас

Вчителька, що надихнула - Прогонна Людмила Михайлівна

«Війна в долі моєї родини»

Духи

Двійко людей стояли на краю крутої прірви. Несправжні, прозорі силуети, невидимі для людського ока, без рук обійнявшись, томно вдивлялись у безкінечний небосхил. Здавалося, вони відчували вітер, що лоскотав їх безмовні обличчя, його морозні подихи, що тоді лущили їх носи. Здавалося, вони чули звуки зимової ночі. Здавалося, вони співали.

Сам не знаю… - прорізався басистий голос і відразу зливався з жіночим – сам не знаю, де погину, сам не знаю, де погину…

Гей, - її голосочок самотньо забринів – пливе кача по Тисині. Пливе кача по Тисині.

Віки її сплющились.

Де погину?!

Земля. Під ногами – земля.

«Моє обличчя гріє сонце, мої легені сповнені повітрям, я – жива! - її ступні з’їхали з кам’яних брил – Жива!»

Щира посмішка на обличчі, прищурені очі, дрижання кінчиків губ, тремтіння рук, «небесні» кроки – наче політ.

Я – жива! – піднісши голову до неба, дівчина крикнула щосили.

Жар огорнув обличчя, помороч повернулася до голови, сльози… Вона сховала їх за долонями, приглушаючи тяжкі схлипи. Її язик, вуста, щоки були паралізовані тривогою.

Я…я…я ж-жив-в-ва!

Малесенький будинок миготів світлом, що надходило до його погляду крізь окуте деревиною скло. Поміж іншим двоповерхових будинків, цей здавався крихіткою. Чоловіча постать підійшла до найближчого вікна.

Повернувшись сьогодні зі школи, хлопчик відразу кинувся до материних рук: вони його пестили, він – цілував. З кухні надходили апетитні аромати страв.

Пам’ятаєш, про що ти мене прохав? – посміхнувшись запитала мати.

Хлопчик, чию голову вкривали чорняві завитки, широко посміхнувся.

Ти приготувала! Мій улюблений шоколадно-сирний торт…!

З вітальні долітали звуки бадьорої музики і стукіт татового молотка об залізні цвяшки. Вм’явши пів торта, він, босими ніжками, прокрався до татової «майстерні», лякаючи.

Малий бешкетнику!

Син відповів його дзвінким сміхом, припавши до плечей.

Чоловік спостерігав безмовно. Він вдивлявся у обличчя жінки, але не впізнавав ні знайомих рис, ні добре вивченої постаті, ні того тембрового голосу, ні того дитячого погляду.

Ніч таїла у собі тривогу. Вона бігла, підбираючи краї одеж. В голові кричало лиш одне: «Де він? Чи живий?»

Ось-ось мало зійти сонце і осіяти своїм промінням холодну землю, проте атмосферу окутала хмара. Горіла небо. У віконці невеличкого будиночку блиснуло світло. У жіночих руках скоро літали паперові птахи. Хлопчик стояв біля неї, тепло одягнений, і тримав у руках голубенький рюкзак.

Голубенький… - шепнув чоловік – і сльози підкотили до його замерзлих очей.

Світло зникло в маленькій хатинці. Воно зникло і у великих будинках. Сім’ї, бігаючи по дворам, клали найнеобхідніші речі в багажники. Хлопчик сидів на задньому сидінні. Чоловік….

"Я жав на газ щосили. Ми наче відлітали від дороги. Їхали до самої ночі, а коли потрапили у колону… знову загорілось небо!"

Вона бігла по порожній дорозі, такій знайомі… І ось – крутий спуск, а зліва…

Наш автомобіль.

Зима. Холодний вечір. Три тіла у тліючій машині.

Її руки почали зникати, як і опір під її ногами. Останній погляд у сторону, горизонт якої сховав путь до дому. Вона побачила розмитий силует чоловіка вдалині, поряд залишків автомобіля – силует хлопчика, на своєму місці – землю.