Кириченко Марко, 10 клас, ДПТНЗ «Дніпровський центр професійно-технічної освіти»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гирик Світлана Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

З початку повномасштабної війни в Україні багато людей були змушені залишити рідні міста, в яких у них колись було все: друзі, сусіди, знайомі, родичі, люди, яких майже не знали, але віталися, будинок, в якому вони народилися, магазини, в які вони ходили з дитинства, і просто рідні та знайомі місця. Всі ці речі дуже важливі для кожної людини та всього суспільства, і  втрата їх також дає нам можливість переосмислити важливість миру та загальних цінностей для всіх людей.

Я  народився та виріс у місті Макіївці Донецької області. Там я ходив до дитячого садка, у мене були друзі, рідний двір; у тому ж місті я пішов у перший клас.

На жаль, у 2014 році почалася війна - моє спокійне життя закінчилась. Перші два роки моя родина часто переїжджала до різних міст і сіл України: Червоного Лиману, Орловщини, Івано-Франківська, але кожен раз ми поверталися назад додому, сподіваючись на спокійне життя.

Я жив досить близько до фронту, і нас часто обстрілювали. Через чергове загострення бойових дій нам довелось знов виїхати.

Тоді я навіть не знав, що в останній раз бачу власний дім. У той час більшість переселенців Донецької області виїжджали до інших міст України, але моя родина знайшла більше можливостей за кордоном в Азербайджані. Азербайджан - країна з дуже яскравою культурою, яка знаходиться на межі Європи та Азії, а азербайджанці є більш релігійними та дуже патріотичними. У 2016 році я приїхав жити в столицю цієї країни. Там я зустрічав людей, які розуміли мій біль та біль нашої сім’ї, які відчували те, що відчували ми, бо вони так само бачили війну і так саме втратили свої домівки і землю багато років тому. А ще, у 2020 році, я бачив, як увесь азербайджанський народ святкував перемогу у цій тридцятирічній війні, а кожна радіюча людина на вулиці, кожен піднятий прапор, гімн, що лунав з кожного вікна, нагадували мені про мою рідну Україну.

Восени 2021 року я з родиною повернувся в Україну, а вже за пів року, у лютому 2022, почалася повномасштабна війна. Я вчився в середній школі, а жили ми на той момент у Харкові – місті, яке сильно бомбили з перших днів.

Моя родина намагалася виїхати евакуаційним потягом, але величезна кількість людей на вокзалі та постійні обстріли були абсолютно жахливими, тому було неможливо виїхати. У березні того ж року у нас з’явилась можливість евакуюватися до Дніпропетровська. Я дуже дякую тим волонтерам, які безпечно вивезли машинами мене з батьками, моєю старшою сестрою та дворічним братиком, а також вивезли ще декілька багатодітних родин. Навіть через три роки після повномасштабного вторгнення десятки тисяч людей по всій Україні переживають те саме незабутнє почуття страху, почуття, коли по-справжньому думаєш: "А що буде далі? Чи буде зі мною та з моєю сім'єю все гаразд?", адже хтось переживав це не вперше.

Такі моменти змушують людину думати про мораль та важливість миру серед усіх людей. Такі моменти нагадують, що в  будь-який момент щось може піти не так, що війни забирають так багато, а приносять так мало, але, на жаль, війни відбуваються знову і знову.

Історія повторюється, і війни досі не припиняються. Рішення дуже просте: мир. Мир - це концепція, яка повинна бути основною цінністю суспільства. Люди повинні розуміти цінності один одного з раннього віку, тому що саме в цей період життя формується світогляд і людина починає надихатися певними ідеями. Тому досягнення миру та запобігання конфліктам є найкращим рішенням для суспільства.