Олена виїхала з донькою з Сумської області на захід країни, тому що було більше несила терпіти постійні обстріли

Коли почалась війна для мене це було щось незрозуміле, щось страшне. Я знала, хто такі ветерани, ми ходили їх вітати. Але зіткнутися з цим самій – зовсім інше. Я не знала, куди бігти, що робити, як реагувати, як захистити дитину, бо я з цим ніколи не стикалась. Ми знали, що з 2014 року десь ідуть бойові дії, але нас це не стосувалося. Коли таке відбувається десь далеко, здається, що ніколи ця біда не прийде в мій дім.

24 лютого я пішла зранку на роботу. Ми просто вперто туди йшли, бо в голові не вкладалося, не хотілося вірити. А коли нас відпустили додому, десь з обіду загарбники підійшли до нашого міста. Ми почули, як стріляють із чогось далекобійного. Стали зносити всі речі в погріб, якось облаштовуватися.

Руки трусилися, ніхто не знав, що робити, дитина зразу у погреб забігла. Тут мати стара, тут ми виносимо все, тут ці залпи постійні.

Такі емоції ніколи не забудуться. Вони не зітруться з пам’яті й не буде окупантам прощення ніколи. Принаймні від цього покоління.

Ми пережили певні продовольчі труднощі. Оскільки були бойові дії, то по годинах відчинялися магазини, аптеки. У нас батьки старенькі, вони потребують постійно ліків. Всім нам треба було щодня щось їсти. Якісь мінімальні запаси в нас були, але ніхто ж не думав, що таке станеться. Ми шукали ліки - з інших міст передавали волонтери. Ми перераховували гроші на армію. У нас не було жодного вагання. Ми хотіли зробити все, щоб допомогти.

Наше місто атакували літаки. Ми терпіли скільки могли, в підвалі сиділи. Дожили до восьмого березня і я зрозуміла, що ці події травмують психіку дитини. Моїй доньці 14 років. Взагалі, жити у таких умовах було важко, не витримував організм. Отож ми зібрали речі й тікали. Ми не знали, чи це буде на певний час, чи назавжди.

Чоловік залишився, тому що в нього старенькі батьки. Йому треба виходити в місто на закупи, доглядати їх. До того ж, в його сестри чоловік на фронті, то вона також попросила його лишитися - їй було страшно самій у хаті лишатись. І він зостався разом із сестрою, щоб її підтримувати.

Ми винаймали приватний транспорт. Людина щодня вивозила охочих, переважно жінок і дітей маленьких. Їх було дуже багато. Водій, коли ми сідали в маршрутку, сказав швидше все робити, тому що скоро знову почнеться бомбардування.

На блокпосту восьмого березня наші воїни всім жінкам у маршрутці вручили по квітці. У нас сльози текли від зворушення і болю.

Потім ми доїхали до обласного центру і сіли в потяг. Стільки було людей! Всі панікували, у потяг залазили навкарачки. Ніхто не знав, коли почнеться черговий обстріл. На кожному лежаку сиділо по чотири-п’ять чоловік. На верхніх полицях спали по дві-три дитини. Потяг рухався нерівномірно: мабуть, гарячі точки ми пролітали, а були місця, до він їхав потрошку. Ми навіть не знали, де в певний момент перебували. Ця інформація не надавалася задля безпеки. Усі вікна були зашторені. Хотілося просто якомога швидше виїхати з цього пекла.

Ми виїхали на захід Україну, побули там до травня й повернулися додому. Я ж на роботі. Відпрошувалася, скільки можна було. Але ж постало питання: звільнятися або приїздити. Дитина дистанційно вчилася. Повернулися з надією, що цей жах скоро закінчиться - щодня про це  молимо Бога. Не розуміємо, за що і навіщо вже пережили стільки. Так багато запитань, на які поки що немає відповіді.

Коли бомбардували нас, було таке, що я вилітала з хати і тільки біля погребу розуміла, що я боса, що на мені немає верхнього одягу.

Часто це було вночі, і думати, що вдягти просто не було часу і можливості. Дитину згребла і побігла. Уже в підвалі я вуха затуляла пальцями, щоб не чути вибухів. Вони були дуже потужні - місто нещадно бомбардували. Я вирівнювала дихання, закривала очі й зверталася до себе подумки: «Усе буде добре, треба заспокоїтися, усе буде добре». Бо на мене дивилася дитина, а вона повинна була бачити хоч ілюзію спокою. Увесь час, поки ми не виїхали, я була на заспокійливих препаратах, причому на сильних. А коли вже приїхали, на перших порах під час тривоги зіскакували з ліжка. Це було і вночі, і вдень. І якесь відчуття тривожне.

Навіть зараз, як щось цокне, стукне, грюкне – усі завмирають. Ми всі рятувалися заспокійливими ліками. Я також робила дихальні вправи, тому що серце вискакувало з грудей. Пульс, мабуть, усі 150 ударів на хвилину був. А я хворію на такі хвороби, коли не можна таке переносити - це для мене дуже критичний пульс. Треба було себе заспокоїти, щоб не наробити ще більшої біди.

Я би хотіла, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Але я не допускаю навіть думки про перемир’я. Коли я бачу, як гинуть під уламками діти… У мене донька – інвалід дитинства, і все, що стосується дітей, для мене дуже гостро. У них відбирають дитинство і навіть життя. Це для мене щось страшне і поза нормами людяності. То як можна сісти з убивцею за стіл переговорів? Я думаю, жодна мати, яку спіткало таке горе, на це не піде. Тому в нас вихід один: нам треба відвоювати цю перемогу. Так, гинуть щодня наші воїни. Ми їм допомагаємо в тилу і на роботі усім, чим можемо.

У нас є люди, які сітки постійно плетуть, продовольством допомагаємо. Я думаю, немає такої людини, яка не хотіла б наблизити хоч на крок цю перемогу. Але вона буде дуже кривава. Стільки втрат у нашому місті! Щодня ховають якогось воїна нашого рідненького. Тож нашу землю треба тільки відвойовувати. Це моя особиста думка. Стільки біди нароблено! Жодного прощення. Так, буде важко, будуть втрати, але це буде чесно щодо всіх нас. І мені страшно, і всім моїм родичам, і знайомим, тому що багато інформації про те, що може наново в нас усе розпочатися. Не хочеться пережити те саме.

Я хочу бачити нашу Україну квітучою, розвиненою. Я розумію, що на плечі мого покоління ляже тягар відбудови. Але ми це будемо робити з задоволенням, коли відсвяткуємо перемогу. Ми будемо відбудовувати все заради наших дітей, заради того, щоб вони жили в мирі.

Хотілось би, щоб у майбутньому Україна стала військово незалежною. Можливо, з чиєюсь допомогою, підтримкою, але щоб більше ніхто навіть у думках не міг зазіхнути на нашу незалежність. Якби можна було збудувати мур якийсь… У нас такий сусід, що все може повторитися. Ми маємо зводити будинки з укріпленнями, з укриттями. У школах потрібно організувати уроки самооборони, уроки виживання. Хай діти вивчають, що таке міна, як із нею поводитися, як сховатися від обстрілу, тощо. У нас іншого виходу немає.