Вісім років Ірина Іванівна не може повернутись додому на Донеччину через війну

Вперше я стикнулась з війною 26 травня 2014 року. Я почула гучні незрозумілі звуки, потім побачила, як в небі летять гелікоптери та літаки. Навкруги почало дуже гриміти, свистіти та вибухати. Було дуже страшно, адже я зрозуміла, що почалася війна.

Пам’ятаю, що в селі біля Донецького аеропорту не було жодного вцілілого магазину. Людям не було чого їсти. Тоді ДНРовці приходили додому і забирали консервацію.

Найбільше завдало болю смертельне поранення і смерть братика, важкі осколкові поранення матусі, зруйнований будинок. Це дуже болісно згадувати.

Ми живемо однією великою дружньою родиною, виховуємо трьох чудових діточок і опікуємося матусею з інвалідністю. Вона вже кілька років пересувається на милицях після важких поранень, довготривалих реабілітацій та операцій.

Дуже сильно зворушив дзвінок від "Фонду Ріната Ахметова" об евакуації мене з діточками до Бердянська.Ми були безмежно щасливі, що для наших діточок цей жах закінчиться.

Нажаль, з роботою дуже важко, адже ми мешкаємо у селі. Втім, ми відкрили для себе дуже цікаве хобі, яке для нашої родини почало приносити невеличкий дохід.             

Я зберігаю як пам'ять фото мого самого найдорожчого братика, який загинув через цю прокляту війну. Загинув, як мирний житель.

Ми, коли покидали свою рідну домівку, нічого з собою не брали - бо нам казали, що через місяць ми повернемося додому. Тому я взяла лише фото рідних і невеличку сумку дитячого літнього одягу. У моїй пам'яті назавжди закарбувалася посмішка мого брата, така чиста і щира. Він посміхався, коли ми із діточками сідали у евакуаційний автобус та казав: "Скоро зустрінемось".

І ось вже довгих вісім років ми не маємо змоги повернутись, нікуди, ані навіть побачити і обійняти хрест і могилу братика і татуся. Це - біль.