Мені 65 років. Я жила у Краматорську. 24 лютого прокинулася від вибухів. Так і зрозуміла, що почалася війна. У мене проблеми зі здоров’ям, а у перші дні війни в аптеках не було необхідних ліків. Це була одна з причин мого від’їзду. 

На початку квітня донька з внуками виїхала в Німеччину, а я – в Полтаву. Я випадково заскочила в електричку, яка виїхала незадовго до влучання ракети в залізничний вокзал. Потім виявилося, що вона не евакуаційна. Але ця помилка врятувала мені життя. 

Тяжко було їхати одній. Я перенесла два інсульти – ходжу з ціпком. Добре, що люди допомогли піднятися у вагон і вийти з нього. Довелося стояти, бо всі місця були зайняті. Багато людей їхало стоячи. 

Я збиралася їхати в Кременчук: внучка сказала, що там є робітничий гуртожиток, в якому можна оселитися. Але потяг пізно прибув у Полтаву. Волонтери запропонувати переночувати, а наступного дня їхати далі. Та я вирішила залишитися. 

З нетерпінням чекаю закінчення війни. Сподіваюся, що буде куди повертатися. Зараз моя оселя без вікон, а доньчина – без дверей.