Зайцев Олександр, 10 клас, Ліцей імені І.М. Середи Великописарівської селищної ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Довженко Тетяна Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисячу і одну ніч розповідала Шахеризада казки султану, щоб врятувати своє життя. Кожна її історія – шанс залишитися живою, хоча б на один день…

Тисяча…Це багато чи мало? Це, дивлячись, про що йде мова.

Якщо говоримо про гроші, то не така вже й велика сума, але…але… Ми говоримо про тисячу днів пекла, про тисячу безсонних ночей. Та живемо ми не в казці і, хоча, з кожним днем історій у нас стає все більше, але всі вони сумні та страшні.

Напевно, найголовніша моя біль – це моє село. Моя Попівка зустріла війну одна із перших, адже розташована якраз на кордоні з росією.

Сказати, що всі ми були шоковані від того, що відбувається, це не сказати нічого. Село прокинулося від мінометних вибухів рано вранці, а далі – тиша.

Оця гнітюча тиша, яка як черв’як червоточить тебе зсередини. І ти не знаєш, що буде далі: або це кінець, або тільки початок.

Це був початок. Через декілька годин вони, як чорна сарана, зайшли на територію села і потягнувся «бескінечний караван» їхньої техніки. 10, 50, 100, 500… збились з рахунку. На вулиці немає нікого, окрім озброєних  «асвабадітєлєй». Вони, як зграя хижаків, їхали напролом, ламаючи дерева, стовпи, паркани, перетворюючи дорогу в багнюку…

І хоча, за вікном була майже весна, в душах осів лютий – холодний, сірий і сумний.

Не думав, що я це скажу, але: «До всього звикаєш». Так. Звикаєш до постійних обстрілів, вибухів, до того, що ти постійно під прицілом. Кожного дня, знаходячись на вулиці ти розумієш, що тебе бачать або в біноколь, або через дрон. Почуття, я вам скажу, так собі.

Ти розумієш, що ти беззахисна  дитина, але що твориться в отих головах, які безжально натискають курок, аби тільки розважиться, ніхто не знає. Та , напевно, і вони не знають, бо Людина - Homo sapiens, що не можна сказати про них.

Перший рік війни моя Попівка, не зважаючи на те, що знаходиться на самому кордоні з росією, прожила відносно спокійно. Жахіття почалося наступного року. Почастішали обстріли. Вже ворог не просто тебе роздивлявся, він почав руйнувати: школа, магазин, музей, сараї…Але одного дня під час обстрілу загинула людина. Мій сусід, дядько Іван.

Напевно, саме цей випадок, для багатьох моїх односельчан, став вирішальним, адже дехто зрозумів остаточно, що по ту сторону кордону не знають, що таке людяність.

Покинувши домівку і перейшовши до нової школи, я продовжував жити думками, що настане той день, коли я зможу повернутися додому – в рідні стіни. Але, не судилося…2024 рік. Березень. Весна. Все розквітає навкруги. А мою Великописарівщину знову накрило «чорним крилом». Майже за три дні помінялося все докорінно.

Я залишився без житла, без надії повернутися до рідної домівки, взагалі, без рідного села. Там в руїнах залишилися не тільки спогади, там залишилися тіла непохованих моїх односельчан, тіла тих, з ким я вітався кожного дня, кого я бачив постійно.

Новий переїзд…Нові знайомі…Знову все нове…Чи важко все починати спочатку? Так, важко. Але, чомусь згадалися рядки Лесі Українки: «Без надії таки сподіватись, жити хочу! Геть, думи сумні!». Тому, незважаючи на всі негаразди, на 1000 днів «пекла» до нас повернеться «ВЕСНА», у вигляді новини про мир.

А зараз, ми повинні, як ніколи раніше, згуртуватися, допомагати ЗСУ та вірити в перемогу!

Слава Героям! Слава Україні!