Я з Нікопольського району. До війни була робота і здоров’я, а відтоді як вона почалася, не залишилось ні того, ні іншого. Морально війна мене дуже вимотала. Я залишилась сама: бабусі не стало, чоловік воює. Складно.

Я дуже запам’ятала перший день війни. Я працювала добу. А о шостій ранку зайшли мої хрещениці і повідомили про війну. Про те, що Харків бомбили, Київ. Я не повірила. Потім інша людина каже, і ще одна. Я їхала з роботи, побачила великі черги в магазинах, на заправках, паніку. Я цього ніколи не забуду. 

На початку війни було дуже важко, тому що в бабусі була бронхіальна астма, неможливо було знайти для неї ліки. Зараз те, що потрібно, є. На ліки вже для мене йде багато коштів, тому доводиться заощаджувати на продуктах, але на шматок хліба вистачає. 

Якби війни не було, мій чоловік був би зі мною і підтримував би мене після похорону бабусі. Зараз у мене взагалі нікого не стало. Чоловік воює з січня. Йому принесли повістку, і він пішов. Відтоді мені дуже складно. 

Я нікуди не виїжджаю, бо скоро війна закінчиться, а я тікати не буду. Часто вимикали світло, як і по всій країні. Було холодно, свічки згоряли швидко, не можна було нагріти їсти. Зараз, дякувати Богу, світло є. 

Я стала більше цінувати моменти спілкування з рідними.

Я хочу, щоб війна уже в цьому році скінчилася. Боюсь тільки, аби вона не тривала роками.