Все життя я прожила в Маріуполі. У перший день війни мала йти на роботу на Азовсталь. Я не знала, куди бігти і що робити. Все ж таки поїхала працювати. До 26 лютого ходила зупиняти цехи, а потім вже не було такої потреби, адже завод зупинився.

Два тижні з родиною жила під обстрілами без води, газу та світла. Це був жах. Коли виїжджали з міста, то не знали, куди саме, бо ніякої інформації не було через відсутність зв’язку. Мені доводилось дітям закривати очі, аби вони не бачили трупи на вулицях.

Дорога була важкою, доводилось ночувати в полі, але все ж таки мені вдалося врятуватись. Зараз живу в Київській області. Щодня чекаю на перемогу та повернення додому.