Залишаючи Харків під обстрілами, Ольга ризикувала власним життям, щоб врятувати свою дитину та маму

24 лютого, мабуть, ніколи не зітреться з моєї пам'яті. Моя родина спала тривожно, але ніхто не знав, чому. А потім ми зрозуміли - коли дитина забігла і сказала, що почалась війна.

У перші тижні війни ми зіткнулись з великою кількістю труднощів: відсутність можливості виїхати з міста, брак грошей та роботи у селах.  

Щоб хоч якось вижити, ми були змушені садити городину, збирати ягоди та гриби.

У громаді, де ми зараз живемо, дають гуманітарну допомогу: макарони, рис і паштет. Інколи видають борошно і масло. Звісно, ми вдячні й за це.         

Нам доводиться регулярно відмовляти собі в чомусь, щоб грошей вистачило на життя та дитині на найнеобхідніше. Війна повністю змінила наше звичне життя, мрії та досягнення.

Я вдячна людям, які нам допомогли виїхати з міста безплатно.

А ще мене вразив чоловік, який підійшов до нас, коли ми по дорозі зупинились купити води. Він підійшов і тихенько запитав: "Ви з Харкова? Може, вам чимось допомогти? У вас є, що їсти й де спати?".

У мене є річ, на якій залишився "слід" війни – це моя куртка, яка посічена уламками снаряда. Я в ній закривала собою маму і дитину, коли ми під обстрілами намагалась виїхати з Харкова.