Історії, які ви нам довірили
До війни я мешкала в Червонопартизанську Луганської області. Дуже добре запам’ятала 18 чи 19 червня 2014 року. Нас обстріляли та влучили в шахту, яка знаходиться недалеко. Тоді стало зрозуміло, що тепер все буде інакше.
Син жив поряд, у Свердловську [Должанськ]. Я зателефонувала йому і попросила мене забрати до себе, у них не було обстрілів. Але ми почали замислюватись, що робити далі.
Донька працювала в магазині електроніки, проте її скоротили. Від центрального офісу їй запропонували роботу у Вінниці.
Вдома тривали страшні обстріли, 10 липня постраждали люди. Донька виїхала й уже 1 серпня вийшла на роботу. Я розуміла, що мені теж треба їхати.
Околиці міста дуже обстріляли, було страшно на все дивитися. Онукові треба було йти до школи. І десь 28 серпня ми теж приїхали до Вінниці.
Мені дуже запам’яталася мить, як ми тікали від обстрілу. Приїхали, а тут був салют. Я дуже злякалася, але згодом побачила різнокольорові вогні. Тільки мене вони зовсім не тішили.
Періодично їжджу додому, лишилося багато родичів. Із кожним роком там стає все складніше та складніше. Заспокоює одне: я заходжу до квартири, лягаю на диван у своєму будинку – і мені добре. Але повертатись ми, напевно, уже не будемо. Там дуже тяжке життя, навіть сусіди стали іншими.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
