Лілія Сергіївна вдруге стала мамою за два дні до війни. Вона знаходилася в Харкові, а її рідні – в Охтирці. Після виписки з пологового будинку їй з немовлям на руках потрібно було якось добратися до них

Мені 32 роки. До війни я жила в Харкові. Чоловік навчався в Харківському танковому училищі. У нас дві донечки. Меншу я народила за два дні до початку війни. Старша в цей час знаходилася у моєї сестри в Охтирці. 24 лютого ще була в пологовому. Зателефонував чоловік і сказав, що почалася війна і він їде в Охтирку, до моїх батьків. Я з новонародженою дитиною ховалася в підвалі пологового будинку.

Дуже складно було добиратися з Харкова до Охтирки з немовлям. Чоловік домовився з волонтерами, щоб вони мене вивезли. Було холодно, їхали довго. Зупинялися на нічліг в різних містах. Добре, що люди приймали, допомагали. 

У пологовому будинку мені дали трішки дитячої суміші. А потім вже сама шукала, де купити. Інколи вдавалося знайти в аптеках, а інколи замовляла. Грошей трохи залишалося після пологів.

Найбільше лякали літаки. Було незрозуміло, куди скинуть бомби і де ті впадуть. Я дуже хвилювалася за дітей.

Найприємнішим моментом була зустріч зі старшою донькою. Всі плакали: і я, і вона, і сестра з племінником. Тішить, що дітям вже не потрібно сидіти в погребі. Вони бігають, граються. Щоправда, коли чують звуки, схожі на вибухи, плачуть і біжать до мене. Думаю, з часом цей страх мине. 

Чоловік на війні. Я зараз одна з двома дітьми. Шкода, що вони ростуть без нього. До Харкова поки що боюся повертатися. Там ще часто бувають обстріли. Та й тут іноді буває неспокійно. Мрію про те, щоб закінчилася війна і щоб чоловік був поряд з нами.