Валентина Михайлівна не вірила, що росія здатна напасти на Україну. Її шокувало, що президент сусідньої держави віддав безжальний наказ руйнувати села і вбивати людей.

Я з села Кобзарці Баштанського району. Мені 75 років.

Коли 24 лютого до мене прийшла заплакана сусідка і сказала, що росія на нас напала, я не вірила. Але як не вірити, як вони нас вже бомбили.

У мене донька інвалід. Ми з нею два дні просиділи в погребі і зрозуміли, що треба тікати, бо обстріли були дуже страшні. Об’єднались з сусідами та поїхали до Баштанки. Там трішки легше було. Додому ми повернулись вже після того, як наші Снігурівку звільнили.

Звісно, важко було виживати. Добре, що хоч пенсія була вчасно та гуманітарку давали.

Після повернення на Кобзарці було страшно дивитись. Хати розбиті, понищені і клуб, і приміщення батюшки. Особисто в мене два вікна пластикові вилетіли, шифер побило. Але все налагоджується - вікна вставили та й живемо далі.

Всім хочеться, щоб закінчилася ця війна, бо в кожного хтось в сім’ї воює. Мій онук на війні. Я коли читаю новини, нервуюсь. Якби можна було, щоб всі солдати повернулися живі та здорові! Але ж хто знає, що кому судилося.