"Я їхав "швидкою" на онкологічну операцію. Орки мене ледь не висадили на блокпосту"

Я з села Новопрокопівка Токмацької громади. У зв'язку з моєю хворобою мені довелося терміново виїхати до Запоріжжя і лягти в обласну лікарню. Дякуючи лікарям, я виїхав швидкою допомогою із Токмака 28 квітня. В обласній лікарні я переніс дві онкооперації, у даний момент я проходжу хіміотерапію. Дружина залишилася вдома, на окупованій території. 

Війна застала мене в обласній лікарні, я перебував на обстеженні. 25 лютого лікарі відправили мене додому. Я ніколи не вірив, що росія може напасти на Україну, аж поки не переконався у цьому на власні очі. 3 березня у наше село зайшли російські війська. Перебувати на окупованій території було неможливо, коли поряд стоять гармати і стріляють по нашій українській території. Це дуже страшно. Власна безпорадність - це дуже важко. Обстріли, коли хата підстрибує, це страшно. 

Труднощі полягають у тому, що неможливо поспілкуватися з рідними по телефону і в тому, що немає можливості поїхати додому. Коли я їхав швидкою допомогою до Запоріжжя, ми проїжджали тринадцять російських блокпостів. Ми їхали через Пологи, і ледве мене там не висадили орки на блокопосту. Якби фельдшер і лікар за мене і за інших хворих не заступились, і не показали направлення токмацького і запорізького онкологів і дозвіл російського коменданта, то мене б висадили. На кожному блокпосту перевіряли документи і татуювання. 

Мене відволікає спілкування з друзями і рідними. Хоч і по телефону, але мені стає легше. 

Думаю, війна скінчиться незабаром. Росіяни як воїни боягузи, а наші ЗСУ чітко стріляють там, де потрібно. Тому Перемога буде за нами. 

А ми будемо жити, радіти, внуків нянчити. Поки Україна після війни відбудується, буде потрібен час. Буде складно, але ми це зробимо.