Маргарита Мозгова, 9 клас
Томашівська гімназія Новодунаєвецької селищної радикої 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Бучківська Євгена Іванівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Маргаритка 
(Казка-есе)

Колись, десь через пів сотні літ, я розкажу своїм внукам казку…

У найкращому на землі краю, де на обріях степові трави торкаються неба, де повновода ріка вливається в море, де сонце таке велике і яскраве, що під ним хочеться щомиті радіти життю і славити творця цієї краси,  ранньою весною  з-поміж листочків виглянув рожевий пуп’янок. Сонячні промінчики лагідно торкалися дрібнесеньких пелюсток, вони підростали, задивлялися вгору на білі хмаринки і стали білішати, а золотий промінчик так і зостався всередині квіточки, ставши її жовтою серединкою.
-Звідки таке дивна квіточка тут з’явилося? – здивувався торішній Полин.
-Від насінинки, сонця, дощику, як і всі ми, - зашепотіла  суха Травичка.
-Але ж рано ще цвісти, а квіточка ніби й не чує холоду, - дивувався старий Мох.
-Давайте  знайдемо їй ім’я! – заворушилося все рослинне розмаїття. 
-Минулого літа отут бавилися діти, - згадала суха Трава, - одна білява дівчинка вколола ніжку, капала кров, але вона не плакала. Мені так жаль було її, бо вона оминала всі рослинки, щоб не затоптати. А звали дівчинку так гарно – Маргаритка…
-То назвімо так нашу квіточку,  – зашепотіли стеблинки.
Зростала Маргаритка, дивуючи ніжністю і витривалістю: ще сніги лежать, а на проталинах вже рожевіють її пуп’янки, коли вже листя опадає, заморозки сивіють - квіточка ще посміхається сонячною серединкою.
Споглядали усю цю красу з гущавини темного лісу злющі, отруйні комахи. Дуже хотілося їм захопити квітучі, багаті простори по обидва боки великої ріки. І пішли вони війною. Гризли все на своєму шляху: і ліси, і поля з хлібами, і навіть береги ріки зруйнували, спустивши воду у море. Сльози тепер лилися ріками, перемішуючись з кров’ю. Що робити? Як врятуватися? 
-Маргаритко, ти ж така мудра, така сильна, ти розсіялася по нашій землі, витримуєш мороз, спеку, посуху, - скажи, як нам перемогти злюще нашестя?- питали трави.
-Так, я сильна. Але нічого не вдію сама…
-То забери всі наші сили, тільки врятуй!
І стала Маргаритка  сильнішою в стократ. Через це дали їй ще одне ім’я -  Стокротка. Гинула комашня, як тільки доторкалася до неї. Бо увібрала в себе Квіточка соки всіх рослин своєї рідної, палко любимої землі … 
Перемогли герої злющу орду. Земля загоїла рани і знову розквітла.

Коли ж мої онуки виростуть, я розкажу їм, як було в дійсності, якими були мої тисяча днів від початку цієї війни.

Нікополь, мій рідний Нікополь! Найкраще моє місто на березі Дніпра. В моїй пам’яті -  кадри, які боляче згадувати, а вони ніколи не забудуться. 

Людське море на вокзалах. В ньому ми з мамою загубилися. У  вагони спочатку пропускають дітей. Мама знайшлася! Довга дорога у тисняві і задусі. Митниця. 14 годин в черзі. Польща. Дорога в Італію, до старшої сестри. Місто Комо. Тут красиво і спокійно. Але не  радісно. Тут -  чужина. Вдома -  війна. Невдовзі приїхала бабуся, а мама повернулася в Нікополь: там у неї відповідальна робота і ще – наш дім, наше гніздо. Пізніше ми з бабусею теж повертаємося додому.  У липні обстріли  посилюються. Більшість часу  - в підвалі. 

Якось доля звела з людьми, які порадили їхати на Хмельниччину. Красиве подільське село... Тут мальовничі пейзажі, спокій, тиша. Після промислового Нікополя незвично. Дуже скоро я подружилася з ровесниками, вони кликали мене у місцеву школу. І я пішла. Тут мені дуже сподобалося.
-  Ти Маргаритка?  - знайомлячись питає вчителька. – А в нас цю квіточку називають Стокроткою. 

Так, я  - як квітка, пересаджена у чужий край. Тут добрі люди, тут всього вдосталь. Але мені так пісенно звучить слово «Нікополь»! Я  чекаю мамине «Алло», щоб знати, що вона жива, а потім друге речення про те, що наш дім вцілів і цього разу…

Вірю, що моя історія, як і казка, матиме щасливий кінець, назва якому - «Перемога»