Я з міста Берислава Херсонської області. Нас постійно бомблять, сидимо у підвалі. Це дуже страшно. З міста я нікуди не хочу їхати. Діти змушують, але куди я поїду? У мене проблеми зі спиною. Лікарів у нас немає, тому нема до кого йти. Буду вже сидіти до перемоги. Що буде, те й буде. 

Менша дочка виїхала за кордон до чоловіка - він там працював. Дві інші доньки - вдома. Зараз знаходяться в окупації. Виїхати не встигли, так і сидять. Одна у Каховці, друга – у Залізному Порті.  

Шокують оці постійні обстріли. Біжиш, тікаєш і не знаєш, куди. Не знаєш, чи виживеш. Я жінка з витримкою, майже одна виростила дітей, але цього вже не витримую. Я не скажу, що ми тут голодуємо: нам дають продукти і все необхідне. Взимку три місяці не було ні світла, ні води.

Був холод - мама моя померла, бо у квартирі була температура менше 10 градусів. І нічого не зробиш. 

Було тяжко, а зараз уже - ні. Одного хочеться: миру. 

Я вже другий тиждень ночую у підвалі. З восьмої години вечора туди заходжу, а зранку виходжу. Підвал у мене теплий. Коли мама була жива, то я приготувала їй там ліжко, усе необхідне. А коли вона померла, тепер я там. 

У мене квартира на першому поверсі у центрі міста. Центру вже немає - таке наробили! Все розбите! А було таке гарне місто!

Я не знаю, як там мої діти. Зв’язку з ними немає. Ні дітей, ні онуків вже рік не бачила. По вайберу подивлюсь, і все. Це для мене дуже тяжко. Я їх дуже люблю, а зараз ми залишились удвох із кішкою. Газу немає вже пів року. Зробили на вулиці піч, дров наносимо, та й готуємо. Так що життя дуже «гарне».