У Дружківці доволі тихо. Тут в нас три церкви моляться за спасіння України. 

У нас проблеми з водою були, з опаленням. Нам торік тільки в лютому підключили. Мені, слава Богу, зробили котел, і в мене опалення кільцеве, ми самі себе обігріваємо. Я другий рік дровами топлю, а з нас ще вираховують за коридори. Нам не дають допомогу вже місяці два чи більше, хоча й записують.

Шокує кожен день. То в одного інсульт, то в іншого, бо в нас щось літає постійно. 

Уже два роки нічого не радує, тільки переживаю за дітей та онуків. Кожен сидить у своїй квартирі. Усі в шоці та в стресах щодня. А біля мене ще й онук. Ми з ним всього на 2500 моєї пенсії виживаємо – мені їх хватає тільки на десять днів.

Рідні порозбігалися, хто куди. Нас було четверо людей приписані, а зараз лишилося двоє.

Хочу, щоб онук вивчився. Це моя мрія. Але я таке чула, що хлопців не будуть допускати до вишів.