Рожнова Вікторія, 8 клас
Петракіївський навчально-виховний комплекс
Вчитель, що надихнув на написання есе: Жалдак Галина Василівна

Війна. Моя історія

Війна... Своїми дитячими руками пишу на папері це надзвичайно страшне, страшне слово. Намагаюся писати каліграфічно, але в мене тремтять руки, коли я згадую цей день - двадцять четверте лютого.

О четвертій ранку змінилося життя моєї родини, односельчан, знайомих та й усіх українців на «до» і «після». За декілька днів до війни весь інтернет майорів статтями про те, що росія може розпочати повномасштабне вторгнення на територію України. На той момент я була шестикласницею. Двадцять третє лютого, середа, за день до кривавих подій… Ми з однокласниками сидимо на трудовому навчанні, навіть не підозрюючи, що на ранок українців чекає жахіття. І хтось говорить : « В інтернеті пишуть, що на днях може розпочатися повномасштабна війна.» Ніхто, звичайно, не повірив у це, всі тільки посміялися. Моя однокласниця відповіла: «Та яка війна може бути в двадцять першому столітті. Це нікому не вигідно.» Після уроків, я пішла відпочивати зі своїми друзями, і як завжди, коли ми розходимося, то говоримо: «Бувай! Зустрінемося завтра в школі!» Я дуже добре пам’ятаю вечір двадцять третього лютого. Тоді я старанно готувалася до контрольної роботи із всесвітньої історії, але уже відчувалося якесь напруження, лихе передчуття.

Зранку я почула від мами не звичні ласкаві слова, а тривожне : «Віко, прокидайся, розпочалася війна!» Мене охопив страх, перед очима промайнуло все моє життя.

Як мені хотілося, щоб це був просто сон. Мама відразу зателефонувала моїй рідній сестрі, яка перебувала на Харківщині, щоб та їхала до нас. Декілька днів від початку повномасштабного вторгнення, я взагалі боялася виходити на вулицю, було дуже страшно. Читала новини 24/7, які, на жаль, були невтішними. Кожен день і до цього часу ворог обстрілює міста і села нашої країни ракетами, «градами», авіабомбами, артилерією, шахедами…, гине невинне цивільне населення. А ще постійні сирени, усе це перемішалося із кров’ю, болем, сльозами мого народу.

На початку війни я дуже хотіла знайти собі заняття, яке б допомогло українським військовим чи просто відволікало б від сумних думок. Що я можу зробити? І от на сторінці сільського будинку культури у « Фейсбуці» , я побачила оголошення, у якому запрошували усіх охочих приходити плести сітки, які будуть відправляти на фронт. Спілкування з односельчанами трохи розраджувало, але я однак жила з почуттям, що роблю недостатньо, щось мене гнітило. Вважала, що мого «волонтерства» замало, щоб згодом відповісти на питання: «А що ти робила під час війни?» Я вирішила брати участь у благодійних концертах. Наш колектив об’їздив багато сіл Лубенського району. Мене дуже рятував спів, моральний стан покращувався. Волонтерською справою я займаюся й до сьогодні.

Почали прилітати чорними круками вісті про загибель односельчан. Мій сусід Улянко Сергій Васильович, головний сержант, начальник складу взводу матеріально-технічного забезпечення, призваний за мобілізацією у період військового стану, мешканець села Хвощівка у ніч із 17 на 18 червня 2022 року загинув унаслідок артилерійського обстрілу російських окупантів у селі Цапівка Богодухівського району Харківської області.

А ще Тихоненко Андрій Валерійович, Пономаренко Роман Юрійович, Зуб Роман Михайлович, Бровко Віктор Миколайович, Рябич Дмитро Миколайович та багато інших. Завдяки вам, герої , ми живі, навчаємося( нехай інколи в укритті).

Дякую усім тим, хто поліг за незалежність України, тим, хто уже понад рік мужньо протистоїть ворогові і переносить жахіття війни. Ви житимете в серці кожного і з нас, у кожному непохитному українському місті та селі. У вільній, суверенній і незалежній Україні, країні, яка іде своїм шляхом. І хоча інколи мучать сумніви, що недостатньо я роблю для перемоги, а потім усе – таки розумію, якщо кожен докладе частинку, то буде результат, хороший, переможний, неодмінно буде!