Валентина незадовго до війни купила житло, але так і не встигла переоформити документи. Вона сподівається, що Михайлівку звільнять, і можна буде повернутись до нормального життя.

Мені 24 роки, я жила у Василівському районі - в Михайлівці.

24 лютого першим був дзвінок о сьомій ранку. Сказали не вести дитину в садок, бо війна почалася. Я вийшла надвір і побачила ракету, яка пролітала над домом. А вже наступного дня зайшли росіяни. Шокувало, що багато людей перейшли на бік росії. То було насправді несподівано.

Я втратила роботу. А в мене дитинка чотирирічна.

Ми залишились без їжі, ціни були просто космічні. Ліки були взагалі недоступні. В якийсь момент російські військові заборонили пропускати ліки, і це стало великою проблемою. Вони не давали нормального жити, чіплялися - вийти було страшно. Тож я вирішала виїхати.

Зараз ми в Запоріжжі - звідси ближче до дому. Та й допомагають тут гарно. Чомусь ми вирішили сюди їхати з перших днів.

Тримаюся завдяки заспокійливим. Якраз коли ми приїхали в Запоріжжя, тут почалися масовані ракетні атаки. Ми не були до цього готові.

У мене була істерика - було дуже страшно й психологічно важко.

Коли почали в новинах казати і писати, що це ПВО працює, стало легше. Не так близько до серця вже сприймаю це.

Я б уже хотіла, щоб війна швидше скінчилась і можна було повернутись додому, мати змогу вийти на роботу. Але, якщо дивитися реально, можливо, все й затягнеться.

Я, можна сказати, втратила домівку: не встигла переоформити житло, яке купила перед війною. Де колишня хазяйка зараз – невідомо. Мені хотілося б просто мати свою домівку, спокійно жити і працювати.