Горохова Ганна Михайлівна, 15 років, Сєвєродонецький багатопрофільний ліцей Сєвєродонецької міської ради Луганської області

У день, коли все почалося, я навіть не розуміла, що коїться. Мені було вісім років. Моя сім’я не могла без перешкод дістатися до бабусі й дідуся. Посеред дороги, якою ми завжди їздили до них, з’явився блокпост.

Спочатку нас пропускали без проблем (дивилися на мене, посміхалися й говорили, що з дитиною можна й так проїхати). Потім почали перевіряти документи й речі. Я не розуміла, навіщо це все робиться.

Батьки залишили мене разом з бабусею й дідусем, повідомивши, що через два дні ми поїдемо на море. Це був серпень. Улітку ми завжди подорожували. Під час прогулянок надворі я чула якийсь шум, ніби феєрверк. Увечері помітила, що бабуся виносить з льоху речі й заносить туди ковдри. Я пішла за нею й побачила, як вона застилає ними підлогу. Запитала в неї: «Навіщо ти це робиш?». І почула у відповідь: «Та то треба так».

Я вирішила, що це якась гра. Дуже кортіло переночувати там. Це було так цікаво. Бабуся погодилася. Уночі я чула якісь незрозумілі звуки, якийсь шум.

Уранці батьки приїхали дуже рано й забрали мене із собою. Я не розуміла, чому ми поїхали раніше на день, але мені відповіли, що так треба. У багажнику було багато речей, немовби їхали не на тиждень, а надовго.

Так і сталося: ми провели на морі майже місяць. Я була дуже щаслива, але батьки дедалі виглядали все більше збентеженими.

Потому ми поїхали до Сєвєродонецька й деякий час жили в брата мого тата разом з його родиною. Я все частіше питала, коли поїдемо додому. Батьки віджартовувались.

Я почала сумувати за рідними, за друзями, за домівкою.

Потім батьки знайшли квартиру. Ми винаймали її декілька місяців. У цьому ж році до Сєвєродонецька переїхали бабуся й дідусь. Іноді я чула, як вони розповідають про жахливі подїі в моєму рідному місті: обстріли, вибухи,зруйновані дахи.

Мені десять. Я знов питаю: «Коли ми повернемося додому?». Тоді мені й відповіли: «Ніколи».

Цього ж дня я побачила новини: декілька будинків стоять без стін, шибки вибиті, супермаркети зруйновані, у мою школу влучила міна. І лише тоді я зрозуміла: ми ніколи не повернемося додому, до звичного життя. За весь час ми лише кілька разів їздили до Первомайську й до Ірміно.

Минулого року окупована сторона не пропустила нас. Відповідали одне й те саме: «Нам наказано не пускати таких, як ви». Цього ж року навіть не намагалися потрапити додому.

Ці події дуже вплинули на моє життя. Я зрозуміла, що для мене мир - це коли можу бачити своїх рідних, незважаючи на те, де вони мешкають, яка прописка зазначена в мене в паспорті; коли нема різниці, якої ти національності: українець чи росіянин.

Мир - це коли не гинуть люди, коли нікого не вбивають, коли немає окупованих територій.

Я бажаю тим дітям, що пройшли через схожі ситуації, ніколи не втрачати надії. Коли-небудь війна скінчиться й усі повернуться додому.