Подзвонив мій друг дуже близький і сказав: «Що у вас там коїться?» – «Не знаю. Зараз ввімкну телевізор». Ввімкнув – і все стало зрозуміло. 

Я виїжджав із сім'єю майже останній із співробітників лікарні. Я дуже не хотів виїжджати, але дружина наполягла. Сіли в машину і поїхали. Шокував виїзд із міста, з моєї роботи. Це для мене був найбільший шок. 

Мені вже 60 років, і я стільки в цій лікарні пропрацював… У мене все було добре. Я збирався потихеньку-полегеньку померти. Якщо б мені було 30 років, це сприймалося б по-іншому. 

Переїхали в інше місто, влаштувалися на роботу. І от уже повномасштабне вторгнення майже три з половиною роки триває. Здавалося б, що може бути страшнішим за війну? Та головне, що я не бачу її закінчення. Ось це мене найбільше лякає. Я за дружину переживаю. Дитина наша виїхала. Звісно, я переживаю. А за себе – ні. Мені майже 61. Тим паче що у зв’язку з професією я дуже часто бачу смерті. Не так багато людей доживає до 60 років, і війна тут ні до чого. Я втратив страх смерті – своєї і чужої. 

В іншому місці люди поставилися до нас із розумінням. Слава Богу, особливої допомоги фізичної не потрібно було. Ми переїхали в іншу область, на захід України. Нас прийняли добре. 

На жаль, сподівання у мене песимістичні, бо я - прагматична людина. Це ніяка не москальська пропаганда, Боже збав! Я просто переглядаю статистику. Але сподіваюсь на краще.