До війни ми з родиною жили у нашому рідному Маріуполі, квітучому та сучасному УКРАЇНСЬКОМУ місті... Ми були щасливі, працювали та вчилися, зустрічалися з друзями...

24 лютого для нас все змінилося... Коли почалися обстріли, ми були вдома, на Черьомушках з мамою та дітьми. Ми не вірили, що це війна.. до 2 березня залишалися вдома... Та коли стався приліт у соседський будинок, ми схопили саме необхідне, та перебралися до знайомих в більш беспечне місце... як нам здавалося...

Через три дні почалося страшне бомбордування Приморського району і ми перебралися у підвал магазину Каскад на пр.Будівельників. Це було жахіття! Без світла, води, туалету ми та ще 80 людей проіснували 2 тижня. Ніколи не забуду, як я побачила на зупинці мертву голу жінку, яку просто винесли з дому та поклали на лавку... Вона була синя та роздута... Вона до сіх пір в мене перед очима...

Коли в мене почалися панічні атакі у підвалі, я вирішила вибиратися з міста... Дяка богові, машина вцілила! Під постійними обстрілами 16 березня я виїхала з міста з мамою та двома дітьми...

До Бердянська (90км) їхали 16 годин... Два рази на ворожіх блокпостах трохи не лишилася без машини, бо не було техпаспорту... Але я зібралася, та благала відпустити... Наслухалася в дорозі епітетів у свій бік... "Укропська тітка"... це найкращий з них...

Тиждень сиділи в Бердянську, бо не було пального... 26 березня вибралася до нашого Запоріжжя. Це була найстрашніша дорога в моєму житті... Воронки від вибухів, спалені автомобілі, розкідані речі людей на трасі супроводжували всю дорогу з Бердянська до Запоріжжя...

16 блокпостів... і на кожному допит та приниження... Врятувало тільки те, що я з дітьми...

Зараз ми з родиною у Києві, живемо у друзів. Зареєструвалися як ВПО та отримали виплати від нашої держави. Отримаємо гуманітарну допомогу від центру ЯМаріуполь та декілька разів від місцевої влади. Це дуже допомагає триматися на плаву...

Від щирого серця віримо в нашу перемогу та чекаємо на звільнення нашого рідного Маріуполя!